— Чи ви бачили те саме, що і я? — видихнула Катя.
— Неймовірно! — промовив Костас. — Кістки мали розкластися ще багато тисячоліть тому, але солі кальцію утримували їхні рештки в нерухомій воді. Досить було найменшого поштовху, і вони розсіялися, як хмарка диму.
Упродовж якоїсь секунди вони бачили бика, що лежав: обриси його були окреслені мережею білих смут, наче на фотонегативі. У кутку вівтаря було висвердлено отвори: через них просувалися мотузки, якими тварині перед жертвопринесенням зв’язували ноги. Мабуть, мотузки зникли невдовзі після того, як морська вода піднялася та взяла скелет до своїх холодних обіймів.
Джек узяв ножа, який лежав на п’єдесталі. На кам’яному руків’ї було вирізьблене розлючене чудовисько, наполовину бик, наполовину орел.
— Ось тобі й відповідь, — сказав Джек. — Той майданчик із велетенською статуєю бика був першим у світі місцем для кориди. Приречених тварин вели шляхом, що пролягав між пірамідами, потім затягали сходами на цю плиту. Схоже, звідси відкривалося величне видовище: місто на розташованій внизу рівнині. Гадаю, жертвопринесення здійснювали в ту мить, коли між подвійними вершинами вулкана з’являлося вранішнє сонце, осяваючи промінням бика-сфінкса далеко внизу. Мабуть, у цю мить місто завмирало.
Він замовчав і серйозно поглянув крізь скло на своїх супутників, щоб за кілька секунд повести далі:
— Ми з вами тільки-но бачили рештки останньої жертви, складеної жерцями у спробі зупинити підняття моря. Невдовзі після того двері цього приміщення назавжди зачинилися.
Учені пропливли над вівтарем та попрямували до чорної діри, що видніла у глибині кімнати. З їхнім наближенням стіни починали мерехтіти у світлі ліхтарів, наче зроблені з кришталю та золота.
— «Золотомура Атлантида», — промовив Костас.
Перед самим входом у нішу грек повернувся і спрямував свій ліхтар на стіну.
— Це залізний колчедан, — захоплено промовив він. — Кристали настільки великі, так щільно підігнані один до одного, що коли не придивлятися, дійсно здається, що стіни золоті.
— Але острів складається з порід вулканічного походження, — зауважила Катя.
— Так, переважно з базальту, — сказав Костас. — Розтоплена магма вихолоняла надто швидко, щоб могли сформуватися кристалічні ґратки. Вміст кварцу в базальті між скелею та колишньою береговою лінією був низький, тож порода, що текла на підшар із вапняку, вихолоняла повільніше. Вище базальт формувався з кислотної лави з високим вмістом кварцу, яка застигала відразу після виходу на поверхню. Під час плавання в «Акваподах» ми бачили уламки обсидіану, чорного вулканічного скла, що з’являється, коли ріолітова лава швидко холоне.
— Обсидіанові леза були найгострішими до появи у середньовіччі високовуглецевої сталі, — сказав Джек. — Цей ніж — обсидіановий.
Костас наблизився до них уздовж чорної стіни.
— Неймовірно, — пробурмотів він. — Обсидіан для інструментів, туф як будівельний матеріал, пил як будівельний розчин, сіль як консервант для їжі. Це не кажучи вже про високорозвинене сільське господарство та рибальство. У цих людей було все.
— А як щодо граніту, використаного для встановлення дверей? — спитала Катя.
— Він також має вулканічне походження, — відповів Костас. — Але він виник не внаслідок виверження. Це інтрузивна порода, що виникає глибоко в земній корі внаслідок повільного охолодження магми. У її кристалічних ґратках переважають польовий шпат і кварц. Ще граніт називають плутонічною породою: нагадаю, Плутон був грецьким богом підземного світу. Нагору граніт викидають тектонічні зсуви пліт.
— Це також пояснює наявність іще одного природного ресурсу, — сказав Джек. — Високий тиск перетворює вапняк морського дна на мармур, з якого були зроблені ті зовнішні статуї. Мабуть, на схилах вулкана та на західному хребті були виходи мармуру на поверхню.
— Ми перебуваємо всередині композитного вулкана, — промовив Костас. — Це сполучення лави з пірокластичними, тобто уламковими породами. Згадайте гору святої Гелени, Везувій, Тіру. Замість того щоб нагромаджуватися під корою і вивергатися вибухом, лава через отвір здіймається на поверхню плутонічної породи та застигає, утворюючи базальтовий щит, і це повторюється щоразу, коли тиск магми зростає. У серці будь-якого вулкана є казан, у якому киплять газ та лава, що прокладають собі шлях через тріщини, створюючи шпарувату структуру з тунелів і порожнин. Десь унизу під цим вулканом протікають справжні вогняні ріки.