— Тут гаряче! — вигукнув Джек. — Я не можу йти далі.
Вони вже пройшли оброблені людиною коридори та опинилися між нерівних стін вулканічної тріщини. Раптом із мороку з’явилася Катя, наче випірнувши з піщаної бурі. У цю мить дослідники відчули, що десь поруч причаїлася якась темна сила, невідомий мешканець глибини, який із незрозумілою метою наближається до них.
— Швидко! — крикнула Катя. — Повертаймося до роздоріжжя!
Джек наблизився був до неї, але його відкинула назад неймовірна сила, опиратися якій було просто неможливо. Усе, що вони могли робити, — це уникати вогняних язиків лави, що із жахливою швидкістю пробивалися крізь воду. Дослідники вирвалися до проходу з полірованими стінами та швидко попливли, намагаючись опинитися якомога далі від розколини, краї якої досі здригалися.
Катя дихала так, наче тільки-но пробігла кілька кілометрів. Джек підплив до неї та подивився, чи все гаразд із її обладнанням. На коротку мить він згадав свій власний страх, але це відчуття швидко минуло: вчений просто не дав йому ходу, вирішивши назавжди залишити в минулому.
— Гадаю, ми обрали не той шлях, — намагаючися заспокоїти подих, промовила Катя.
Костас проплив уздовж нитки до того місця, де її розірвала сила, що ледь не знищила їх самих. Вони знов опинилися в зоні магнітних перешкод, і його голос у навушниках заледве долинав крізь невпинний тріскіт.
— Це був фреатичний вибух. Таке трапляється, коли вода зустрічається із розтопленою лавою. Дуже вибухонебезпечна сполука, треба сказати. — Він зупинився, щоб перевести подих. — А ця розколина зіграла роль дула гармати. Якби вулкан не знайшов виходу своїй енергії десь поблизу, ми стали б останніми у списку жертв.
Учені повернулися до потрійного входу. Не було підстав не довіряти інтуїції Джека, тож їхній шлях лежав до бічного входу. Коли вони наблизилися до кам’яного склепіння, Джек опустився на дно: на нього раптом накотилася хвиля нудоти, викликана контрастом між жаром розколини та нерухомими холодними водами проходу.
— Зі мною все гаразд, — хрипко проговорив він. — Лише дайте мені час.
Костас стурбовано на нього подивився, але нічого не сказав, натомість слідом за Катею наблизився до кам’яного порога. Жінка досі не оговталася від шоку, і голос її був напружений.
— Твоя черга йти першим, — мовила вона до Костаса. — Я залишуся поруч із Джеком.
19
Лівий тунель вів не горизонтально, а донизу, до осердя гори. Його стіни поступово зближувалися, стискаючи дослідників, наче удав. Ця думка прикро вразила Джека, який щосили намагався не підкоритися слабкості й болю. Тепер доводилося боротися також із тиском, що зростав разом із глибиною.
— Я бачу внизу видовбані у скелі сходинки, — проголосив Костас. — Маймо надію, що хід невдовзі вирівниться. Ще десять метрів, і нам кінець.
Він тривожно дивився на глибиномір. Поки що їхні автоматичні компенсатори плавучості викидали до скафандрів достатню кількість повітря, щоб вони не тонули, але довго так тривати не могло. Дослідники просунулися ще на кілька метрів і побачили, що нахил тунелю різко збільшився. Деякий час Джек і Катя нічого не бачили через бульки, що вилітали з дихального апарата Костаса, який опинився прямо під ними.
— Усе гаразд, — почувся в навушниках голос грека. — Я бачу дно.
Попереду тунель набув горизонтального напрямку, його дно стало гладким. Джек опустився на дно та став навколішки.
— Сто шістнадцять метрів, — виголосив Костас. — Це граничне значення для цієї дихальної суміші. Ще декілька метрів, і регулятори б відмовили.
Не діставши відповіді, він стурбовано поглянув на обличчя друзів, шукаючи ознак азотного наркозу. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, він збагнув: Джек і Катя мовчали, охоплені подивом. Тісний тунель розширився у величезну печеру із застиглої лави, схожу своїми довгастими формами на головний зал середньовічного замку. Ця аналогія здалася Костасові особливо доречною, коли він кинув погляд на місце, через яке вони увійшли. Тунель скидався на трубу старовинного димаря, а його гирло нагадувало величний камін.
Печера являла собою цілком природне утворення, результат діяльності сил земної кори, а не людських рук. Коли Костас трохи звик до розмірів приміщення, він звернув увагу на чудернацькі форми базальтових брил, утворених потоком раптово змерзлої лави. Нарешті він зрозумів, що саме позбавило його товаришів дару мовлення. Грек завмер на місці, розкривши рота. Стіни були вкриті зображеннями найрізноманітніших тварин, нарисованих і викарбуваних на скелях. Ці зображення дивовижно гармоніювали з обрисами приміщення й базальтових брил у ньому. Одні тварини були зображені в натуральну величину, інші здавалися більшими, ніж насправді, але всі зображення були виконані в характерному натуралістичному стилі.