Джек надалі обмірковував їхнє відкриття.
— На час повені більшість із цих тварин уже стали міфічними звірами з минулого: ставлення до мамонта й носорога було приблизно таким самим, як ставлення пізніших культур до грифона та сфінкса. Збереглися лише бики. Для доісторичних мисливців збуджений зубр уособлював чоловічу силу. Для перших землеробів надзвичайно важливими були великі копитні: вони орали землю, давали м’ясо, молоко та шкіри.
— Ти стверджуєш, що мешканці Атлантиди епохи неоліту поклонялися зображенням, яким було на той час понад тридцять тисяч років? — недовірливо перепитав Костас.
— Навряд чи всі рисунки настільки давні, — відповів Джек. — Більшість наскельних зображень були створені не одночасно, а впродовж тривалого періоду. Але навіть найпізніші з них, ті, що з’явилися наприкінці льодовикового періоду, нараховують у своїй історії принаймні дванадцять тисячоліть. Відтак, між їхнім створенням та кінцем Атлантиди минуло більше п’яти тисяч років.
— Для атлантів це була така сама сива давнина, як для нас бронзовий вік, — промовила Катя.
— У ранніх суспільствах мистецтво зазвичай плекалося лише тоді, коли воно мало релігійну чи культурну значущість, — повідомив Джек. — До цього місця всі стіни коридорів були відполіровані, але цю печеру мешканці Атлантиди свідомо зберегли в первісному вигляді. Ці рисунки вшановувано як зображення предків.
Він підплив до стіни й обережно, щоб не пошкодити зображення водою, оглянув величезний круп мамонта.
— Я знав, що Атлантида підготувала для нас чимало неймовірних сюрпризів, — сказав він. — Але я навіть гадки не мав, що знайду перший незаперечний доказ зв’язку між віруваннями перших Homo Sapiens та наших предків із неоліту. Отже, культ бика з’явився майже з початком світу. — Він обережно відштовхнувся від стіни, досі не зводячи очей з гігантського зображення мамонта. — Це найдавніші мистецькі твори у світі.
Вони вже перебували десь у тридцятьох метрах від входу, і приблизно така сама відстань відділяла їх від протилежного кінця галереї. Над ними, ніби величезний храм, височіла скеля із застиглого потоку лави. Фігури зубрів відступали у темряву, змінюючись зображеннями інших тварин. Подекуди малюнки були розташовані так щільно, що в дослідників виникало відчуття, наче на них наступало ціле стадо звірів.
— У Ласко було знайдено шість тисяч малюнків і дванадцять тисяч витравлених зображень, — сказав Джек. — Тут їх принаймні втричі більше. Це буде справжня сенсація! Ми наче опинилися в доісторичному Дуврі.
Вони з Катею настільки захопилися розгляданням дивовижних зображень перед собою, що й не подумали глянути на протилежну стіну печери. Лише Костас, який уже встиг порадитися зі своїм комп’ютером, відірвав їх від цього заняття.
— Подивіться вперед, — стривожено сказав він.
Кінець галереї був уже менш ніж у тридцятьох метрах від них. Коли ліхтарі освітили останню стіну, вченим здалося, що на ній жодних рисунків немає, а поверхня рівна й відполірована. Утім, щось тут таки було викарбуване. Велетенське зображення тяглося принаймні на п’ятнадцять метрів, укриваючи цілу стіну.
До променів Каті та Джека приєднався ліхтар Костаса, і дослідникам нарешті вдалося побачити все зображення відразу.
— Це хижий птах! — вигукнула Катя.
— Бог-орел, що розпростав крила, — тихо промовив Джек.
Як і зображення жертовного бика у проході, це був барельєф, дуже схожий на зображення імперських орлів Месопотамії чи Риму. Шия птаха була вивернута праворуч, а око над гострим загнутим дзьобом гордовито дивилося в темряву. Крила були спрямовані не назовні, а до кутків печери, і пазурі майже торкалися підлоги: здавалося, птах за мить схопить свою жертву.
— Це зображення створене пізніше, ніж рисунки, — сказав Джек. — Мисливці епохи палеоліту не мали інструментів, потрібних для обробки базальту. Мабуть, орел — сучасник бика, й обидва належать до неоліту.
Коли промені перетнулися на страхітливих пазурях, учені помітили, що орел нависав над низкою темних входів, розташованих унизу стіни. Разом їх було чотири: два під кінчиками крил і два під пазуристими лапами.
— Схоже, нам знов доведеться обирати один із варіантів, — зауважив Джек.
Дослідники подивилися, чи немає на стіні якихось підказок: на цій глибині їхній час спливав надто швидко, щоб можна було спокійно перевіряти всі проходи. Вони полишили субмарину майже півгодини тому. Оглянувши стіну біля проходів, учені зупинилися на роздоріжжі.
— Вони абсолютно однакові, — з нотками відчаю в голосі промовила Катя. — Нам знову доведеться покластися на удачу.