— Хвилинку.
Костас уважно вдивлявся в зображення величезного орла, кінчики крил якого майже розчинялися в темряві печери.
— Я вже десь бачив ці обриси, — сказав він.
Джек і Катя поглянули туди, куди показував грек, і жінка різко вдихнула повітря:
— Це ж символ Атлантиди!
— Так, плечі і крила являють собою центральну літеру «Н»! — радісно промовив Костас. — Лапи — це нижня поперечина. Отже, символ Атлантиди — це орел, що розпростав крила!
Джек швидко витяг диск і знову показав своїм товаришам прямокутну фігуру, зображену в центрі й уже так добре їм знайому. Але досі, як виявилося, вони не розуміли прихованого сенсу цього символу.
— Можливо, це те саме, що єгипетський символ «анкх», — сказала Катя. — Ієрогліф, що зображує хрест із петлею над ним та означає життєву силу.
— Коли я побачив у проході зображення жертовного бика, то ще тоді подумав, що символ Атлантиди — це не просто ключ, це також набір чисел, — розмірковував Костас. — Можливо, це подвійний код, у якому горизонтальні та вертикальні риски означають відповідно нулі та одиниці, або ж обчислювальна система, пов’язана із сонячним і місячним циклами. Священний орел — абстракція, яку можна легко закодувати в набір прямих ліній. Але навіть у такому разі…
— Можливо, це зображення несе в собі якусь інформацію, — перервав друга Джек.
— Мапу!
Джек наблизився до Каті:
— Ти можеш згадати переклад тексту з фестського диска, зроблений Діленом?
Жінка швидко зняла з плеча свій кишеньковий комп’ютер у водостійкому чохлі. За кілька секунд на екрані почав прокручуватися текст:
«Під знаком бика лежить розпростертий бог-орел. Біля його хвоста розташована золотомура Атлантида, великий золотий вхід до цитаделі. Кінчики його крил торкаються місць, де сходить і заходить сонце. Біля сходу сонця лежить гора з вогню й металу. Там розташована зала верховних жерців…»
— Поки що цього досить. — Джек повернувся до Костаса. — Що скажеш?
Костас відразу зрозумів, що спало на думку його приятелеві, та вже дивився на компас.
— Якщо взяти до уваги ймовірні магнітні властивості скелі, то я б сказав, що ця стіна пролягає точно із заходу на схід.
— Добре, — сказав Джек і помовчав, збираючи докупи думки. — «Знак бика» — це вулкан, його подвійна вершина. «Розпростертий бог-орел» — це зображення в нас над головами, причому його крила розташовані на лінії схід-захід. «Зала верховних жерців» лежить на сході. Отже, нам потрібен східний прохід, той, що під кінчиком лівого крила.
Костас кивнув, не зводячи очей із символу.
— Але це ще не все, — промовив він і взяв диск із рук Джека. — Уявімо собі, що це мапа, але не масштабне зображення, а схема на кшталт плану метро. Вертикальна лінія, що відповідає лапам орла — це прохід, який веде від дверей у скелі. Ці дві риски, що відходять від середини лап, — глухий кут за настінним барельєфом бика. Наразі ми знаходимося в центрі символу, в точці, звідки відходять крила.
— Отже, проходи перед нами ведуть до шиї та голови орла, — сказав Джек. — А текст на диску має подвійний сенс: він повідомляє не лише про те, що слід обрати лівий прохід, а й про те, що треба пройти тунелями до кінчика лівого крила.
— Тоді куди ведуть усі інші проходи? — спитала Катя.
— Гадаю, що вони являють собою комплекс тунелів і галерей на зразок цієї. Уявіть собі підземний монастир із культових приміщень, житлових кімнат для жерців і прислужників, кухонь і комір для продуктів, скрипторіїв і майстерень. Первісні мисливці, вперше опинившись тут, мабуть, звернули увагу на симетричну структуру печер, примху природи, що спричинилася до утворення мережі тунелів, схожої на розпростертого орла. Подальша обробка стін зробила цю структуру ще правильнішою.
— На жаль, у нас немає часу на дослідження, — стривожено дивлячись на прилади на скафандрі Джека, промовив Костас. — Через твоє поранення та крижану воду споживання організмом повітря збільшилося, і його запаси майже вичерпано. Тобі вистачить дихальної суміші, щоб повернутися на субмарину, але не більше.
Джек не вагався ані секунди: доки їхні переслідувачі були на підводному човні, шляху назад не було. Єдиний шанс на порятунок полягав у тому, щоб пройти крізь лабіринт тунелів і відшукати вихід на поверхню.
— Ми йдемо далі, — сказав він.
Костас глянув другові в очі та мовчки кивнув. Підпливла Катя й потиснула Джекові руку. Востаннє подивившись на печеру, яку вони залишали позаду, дослідники вирушили до лівого проходу. У світлі променів, що затанцювали на поверхні скелі, тварини мали дивний вигляд: вони ніби напружували всі свої сили, щоб із глибин льодовикового періоду піти слідом за вченими, підтримуючи їхню місію.