— Гаразд, поцілуймо цих виродків, — промовив він холодним і твердим, незважаючи на біль, голосом.
— Так, капітане!
Гові вже повернувся на місце стрільця. До човна залишалося тільки двісті метрів. Максимально опустивши стволи, Гові з інтервалом у секунду вистрілив рештою розривних снарядів. Перший постріл не влучив, але здійняв велику хвилю, яка підкинула човен так, що здалося, наче він зараз полетить. Другий снаряд пройшов під кілем і цілком викинув човен із води, піднявши його корму і давши Йоркові й Гові змогу побачити шістьох чоловіків у Гумових костюмах, які відчайдушно чіплялися за борти. Третій снаряд розірвався об фланець. Наступної миті вибухнув паливний бак, і човен разом з пасажирами зник у вогняній кулі, яка зі страшною швидкістю полетіла в напрямку «Сіквеста».
Але часу на радість не було: кінець заповідався жорстокий. Коли до гарматної вежі долетіли перші фрагменти надувного човна, палуба під ногами Йорка та Гові здригнулася. У повітря почали вистрілювати заклепки, а металеві бруси палуби гротескно вигнулися. За мить черговий снаряд зірвав вежу з її платформи та жбурнув до леєра правого борту. Чоловіків обійняв вир вогню, щоб за секунду обернути їх на ніщо.
Останнім, що побачив Йорк, був «Сіквест», охоплений нищівним вогнем. Але, як не дивно, корабель досі залишався на плаву, наче байдужий до того, що відбувалося, схожий на непохитний моноліт вулкана неподалік.
21
Коли дослідники пірнули в непроглядну темряву тунелю, що починався під кінчиком лівого орлячого крила, то побачили, що стіни тут були рівні та відполіровані, як і в попередніх проходах. Перші кілька метрів від зали предків попереду йшов Костас, але потім тунель розширився, і тепер усі троє могли рухатися пліч-о-пліч. Десь за десять метрів підлога обернулася на сходи зі слабким нахилом. Скільки сягало око, стерті сходинки під невеликим кутом вели вгору.
— Цього разу боги на нашому боці, — сказав Костас. — Ще кілька хвилин на цій глибині, і ми б залишилися тут назавжди.
Щоб не витрачати багато енергії, вони відрегулювали плавучість своїх скафандрів, і ті самі піднімали їх угору. На стінах було викарбувано незліченну кількість биків у натуральну величину. Ці силуети відразу нагадали вченим дуже схожі критські фрески із зображеннями биків. Здавалося, тварини стовпилися обабіч проходу та спостерігають за людьми.
Коли Джек майже віддихався, його комп’ютер видав тривожне повідомлення, що настав час перейти на запасний балон. Джек на мить відчув, як напружився регулятор, потім увімкнулася аварійна подача, й повітря знову почало надходити безперешкодно.
— У міру сходження тиск падатиме, й це означає, що об’єм повітря в резервному балоні збільшиться, — запевнив його Костас. — Окрім того, якщо в тебе вичерпаються запаси, ми завжди можемо поділитися.
— Чудово, — Джек на мить повернув голову до приятеля і знову зосередився на рівневі плавучості свого скафандра.
Наступні кілька хвилин дослідники чули лише шерех бульбашок, що злітали під стелю. Коли вони здолали приблизно сто метрів, Костас жестом запропонував зупинитися.
— Зараз ми на сімдесят метрів нижче від рівня моря, — проголосив він. — Мій комп’ютер показує, що треба зробити п’ятихвилинну зупинку для декомпресії. Хоча ми споживали переважно гелій і кисень, та все одно встигли засвоїти чимало азоту. Він має вийти з крові.
Відчуваючи різкий біль у боці, Джек намагався не дихати надто часто. Він знесилено опустився на сходинку та витяг диск.
— Час звіритися з мапою, — сказав він.
Костас і Катя присіли поруч. Джек узяв диск так, щоб символ Атлантиди був спрямований на прохід.
— Якщо ми все правильно розшифрували, то зараз мусимо перебувати ось тут, над плечем птаха, — зауважив Костас. — Схоже, залишилося недовго: ми вже наближаємося до поверхні скелі.
— Коли цей коридор скінчиться, повернемо ліворуч, — сказала Катя. — Потім наш шлях проляже вздовж орлячого крила до останнього повороту ліворуч, за яким розташований східний край.
— Якщо наша мета — кальдера, то нам треба на сто метрів піднятися і на чотири просунутися на південь. Кут нашого підняття становить приблизно тридцять градусів. У якусь мить ми перетнемо рівень моря, але залишимося під землею.
— А що робитимемо, якщо прохід піде вниз? — поцікавилася Катя.
— Тоді ми зваримося живцем, — заспокоїв її Костас. — Земна кора тут складається з киплячої маси розтопленої лави та вогняного газу. І навіть якщо ми рухатимемося вгору, не виключено, що прохід нам загородить лава, яка затекла туди після повені.