— І що все це означає? — спитав Костас.
Катя вже радилася зі своїм кишеньковим комп’ютером. Вони з Діленом склали таблицю відповідностей між символами з Атлантиди та їхніми складовими еквівалентами в мінойській мові, у такий спосіб створивши найкращу з її відомих розшифровок.
— Ті-ка-ті-ре, ка-ка-ме-ре, — повільно вимовила склади Катя. Через її російський акцент здавалося, що вона трохи гаркавить.
Джек і Костас дивилися, як на екрані комп’ютера по черзі з являються слова.
— Вони вживалися в лексиконі мінойців, — повідомила жінка. — «Ті-ка-ті» означає «шлях» чи «напрямок», а «ка-ка-ме» — «мертвий» чи «смерть». Суфікс «ре» — це «до» або ознака приналежності. Тож вираз можна перекласти як «шлях до смерті», «дорога смерті».
Дослідники деякий час вдивлялися в напис у них над головами. Символи були чіткими, наче їх вирізьбили лише кілька днів тому.
— Щось мені це не подобається, — похмуро промовив Костас.
Джек поморщився, і його супутники подивилися на нього стривожено. Зібравшись на силі, він пішов до проходу.
— Це має бути останній відтинок. Ідіть за мною, — сказав він.
Костас на мить затримався, аби прив’язати до кінця нитки останній моток зі свого наплічника. Подивившись услід Джекові й Каті, він побачив лише здійнятий ними намул: коридор поступово вів угору. Костас швидко поплив наздоганяти друзів і невдовзі помітив світло їхніх ліхтарів.
— Не треба підійматися на поверхню швидше, ніж по метрові на п’ять секунд, — попередив він. — Час, проведений нами в печері, можна вважати за додаткову зупинку для декомпресії. Нам уже немає потреби зупинятися ще раз.
Дно було шорсткуватим. Здавалося, підлогу навмисне залишили необробленою, щоб не було слизько. Обабіч тяглися жолоби, схожі на колії давньої дороги. Раптом учені опинилися біля входу до ще однієї печери. Стіни занурилися в непроглядну темряву, однак шлях і досі вів угору.
Поряд із цією велетенською печерою навіть зала пращурів здавалася маленькою. Повсюди навколо дослідників здіймалися кам’яні брили, які наче ворушилися, коли їх торкалися промені ліхтарів. Обабіч дно круто обривалося вниз. Воно було вкрите потоками лави, які робили його схожим на стовбур старезного вузлуватого дуба. Скрізь, куди не глянь, застигали ріки лави, свідчення колосальних сил, що колись вирували тут, вирвавшись із земної кори.
— Мабуть, серце вулкана розташоване лише за кількасот метрів на південь, — сказав Костас. — Магма й гази проникають крізь спресований попіл конуса, а потім застигають. Унаслідок цього виникає така шпарувата структура, широка порожнина, вкрита базальтовими утвореннями.
Вони вдивлялися у кришталево-прозору воду, і підйом здався їм подібним до брукованої дороги або дамби, яка простяглася далеко вгору. Ліворуч лежав глибокий рівчак, трохи далі, за парапетом із базальту, — ще один, потім іще, і всі вони відбігали від центрального шляху, наче ребра від хребта, трохи далі зливаючись із стінами печери.
Костас перший звернув увагу на очевидне, і вчені відразу зрозуміли, чому структура печери здалася їм знайомою:
— Центральний хребет — це верхня частина символу Атлантиди. Рівчаки, які відбігають від нього, — це риски, що ведуть ліворуч. Ми вже майже біля цілі.
— Мабуть, коли люди вперше потрапили до цієї печери, вони відчули побожний страх, — сказав Джек. — Імовірно, з іншого боку також є базальтові вкраплення, що радіально розбігаються назовні, туди, де магма сунула до поверхні крізь тріщини в горі. Якщо ця структура є симетричною, неважко зрозуміти, чому їй приписувано магічні властивості. Це і є зображення священного бога-орла.
Катя зачаровано дивилася на застиглі кам’яні каскади довкола. Дорога попереду нагадувала останній місток, який вів до підземних казематів; це був останній іспит, що полягав у необхідності пройти вузьким проходом над морем вогню.
Світло ледь сягало протилежної стіни печери, надаючи змогу радше здогадатися, ніж побачити, що далі дорога поділяється на дві, і кожна веде до отвору у скелі, яка тьмяно виблискувала попереду. Через значну відстань і темряву оцінити розміри скелі було неможливо. Катя здригнулася, згадавши лиховісний напис над входом у печеру.
Костас рішуче поплив над «дамбою» вперед:
— У Джека залишилося повітря лише на кілька хвилин. Час відшукати поверхню.
Джек і Катя рухалися по обидва боки від Костаса над коліями, що досі прорізали дно їхньої дороги. Коли вони перетнули перехрестя з першим поперечним парапетом, то помітили ще одну деталь: на центральному хребті була розташована заглибина, непомітна з боку входу.