До Радянського Союзу його пустили без особливого бажання, сподівалися, що він напише ще один тенденційний твір, а їх у Менарта було немало. Він почав свою роботу в Москві з того, що заздалегідь склав список двадцяти чотирьох популярних письменників, потім подався в міські бібліотеки, полетів до Братська й Волгограда, сидів у маленькому читальному залі в селі під Калініном, довго розмовляв зі своїми фаворитами, яких справді найбільше читають у країні, й опублікував у Сполучених Штатах і ФРН книжку «Про Росію сьогодні. Що читають росіяни, які вони є». Вона справила ефект бомби, що вибухнула; дехто зловтішався, дехто замовчував, бо висновки, до яких прийшов Менарт, аж ніяк не вкладалися в рамки, яких він сам дотримувався раніше. Він запевняв, що росіяни дійсно не хочуть війни, насамперед їх цікавлять проблеми, які стоять перед нами, і вони пишуть про них відкрито; цензура, очевидно, зовсім не обмежує права на критику, якщо вона має «позитивний характер», тобто не закликає шалено до знищення (це в Росії неможливо, багато хто намагався, тільки ніхто не зміг нічого знищити), а досліджує можливі шляхи подолання того, що заважає суспільству в його поступовому рухові до прогресу.
— Так от він, Менарт, — сказав Степанов, — провів ту роботу, яку треба було б виконувати нашим соціологам разом з видавцями: опитував у десятках бібліотек читачів, — яку книжку вони б хотіли мати? Яка не цікавить їх? Чиї імена найбільше любить народ? Хто залишає читача байдужим? Чому? Причина?
— То чому не зайнятися цим серйозно? Колективу? А не одній людині? — втрутився Ігор Савватєєв. — Тим паче іноземцеві?
Степанов усміхнувся.
— Тому, що в нас з’явилася нова література, «секретарська», так би мовити, тобто недоторканна. На жаль. Але найдосадніше те, що молодих письменників у нас дуже мало, тривожно мало… Середній вік членів Спілки приблизно шістдесят сім років, багатенько…
— Чому? — трохи роздратовано, не дивлячись на Степанова, спитав Ігор Савватєєв.
— Однозначно не відповіси. Ми, старше покоління, винні. Мало шукаємо. Занадто опікаємо. Не дуже готові до тієї проблематики, з якою йдуть у життя молоді. Але й молодь винна, бо цурається гострих тем, виплескує на папір самих себе, суцільні сповіді. Фадєєв був партизаном, тому в двадцять сім років написав «Розгром», Федін після армії жив у комуні «Серапіонових братів», їх Горький плекав, Бабель був комісаром у Конармії. А Паустовський? Леонов? Симонов опалений Халхин-Голом і Сталінградом, Бондарєв знає про останні залпи війни не з чуток, Василь Биков пройшов фронт, і Нагибін; Юрій Казаков вторг— ся в літературу з світу музики; Шукшин учителював; Георгій Семенов ліпив стелі; за кожним — біографія. А молоді вступають до Літературного інституту, їх учать писати, ось у чому річ. А чи можна навчити?
— Тоді навіщо інститут кінематографії? — спитав Распопов. — Хіба можна навчити знімати фільми? Фелліні цього не вчили, як і Ейзенштейна з братами Васильєвими.
— Тут трохи інше, — заперечив Степанов. — Навчити хлопця писати сценарій чи режисирувати фільм неможливо, це так, якщо до того в нього не було біографії. А от актора треба вчити ремеслу з дитинства. Вся історія лицедійства свідчить про це; спадкоємність театральних прізвищ, наприклад, тих же Садовських, Ліванових, Абдулових. Але і в акторському ділі ми партачимо. Французькі продюсери знають, що картину з Бельмондо дивитимуться всі, от вони його й катають. А ми розкрадачі в ставленні до наших акторів. Чому щороку не пишуть сценарії на Крючкова, Гурченко, Баніоніса, Тихонова, Гафта, Куравльова, Броневого, Волчек, Петренка, Басілашвілі, Нейолову?! Я розумію, жадоба до режисерського відкриття, але ж Фелліні не боявся тягти з картини в картину Мастроянні! Ніколи не забуду фільм Лео Арнштама «Глінка». Там наш великий, зовсім ще не оцінений артист Петро Алейніков чудово зіграв Пушкіна; до того ж без слів; якась дивовижна пантоміма! А глядачі сміялись, бо хотіли бачити Алейнікова у «Вані Курському», і ні в кому більше! Акторський вік короткий, а зйомки фільмів страшенно довгі… Треба думати про час, а тут ми марнотрати. Та хіба тільки тут? Багато в чому я звинувачую критику, до речі. Чому Кеосаян, зробивши своїх «Невловимих месників», перейшов у так зване серйозне кіно, де пре серйозність, а успіху у глядачів нема? Чому не няньчили Леоніда Гайдая з його «Кавказькою полонянкою»? Чому не зробили ці жанри національною гордістю?! Як могли не підштовхнути Саву Куліша до продовження тенденції «Мертвого сезону»?! У одних поблажливість критики напрацьовує якості бійця, іншим ламає хребет.