— Беру. Скільки хочете за матеріал? Дейвід (репортер «Кронікл», з ним підтримували постійний контакт люди місцевої резидентури, він же й рекомендував Фола, його рекомендації цінили, одержував процент з угоди) сказав, що ви не дертимете три шкури.
— Назвіть свою ціну, — стомлено відповів Фол.
— Це ваша робота. Ви її оціните краще.
(Дейвід, переглянувши матеріали, назвав ціну, приблизно п’ятсот фунтів; Фол виходив саме з цієї суми у своїй грі. Коли просиш дешево, до матеріалу ставляться з недовірою.)
— Сімсот фунтів, — сказав Фол. — По-моєму, цілком нормальна ціна.
— Це несерйозно.
— Називайте свою ціну, я ж просив вас.
— Двісті.
Фол згріб фотографії, позіхнув:
— Триста мені пропонував О’Лірі.
(Літературний агент О’Лірі був згоден заплатити двісті п’ятдесят, з ним годину тому розмовляв Джільберт; психологічна атака; називай ціну, шотландець, швидше називай ціну, я готовий тобі заплатити, аби тільки завтра це з’явилося у вечірніх випусках, напередодні шоу Степанова в театрі, давай, шотландець, все одно я тобі всучу матеріали, ти в облозі, бери.)
Уступив за двісті п’ятдесят — при умові, що матеріал буде надруковано завтра ввечері; підписали угоду, випили, потиснули один одному руки; «тільки спускайтеся обережніше, містер Вакс, сходи підступні, можна поламати ноги. До завтра. Близько дванадцятої я скажу вам, у якій газеті це буде надруковано. До речі, ви не запропонували свій заголовок?» — «Ага! Забув. Морозить. Почуваю себе дуже кепсько. Заголовок простий: «Хто ви, доктор Степанов?» — «Натяк на Зорге? Годиться, непогано»).
— Послухай, Дмитре, — сказав Распопов, — а ти знаєш, що Зія став повним академіком?
— Знаю. Я гостював у нього в Баку.
Зія був найстарший в інституті; в сорок дев’ятому, коли вони поступили, йому виповнилося двадцять шість; здавався старим; на скронях рання сивина; на лацкані пошарпаного піджака Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Його батько в тридцять сьомому потрапив у велику біду; коли почалася війна, Зія пішов добровольцем; першу медаль одержав ще зовсім хлопчиком; став лейтенантом; попросився командиром штрафбату; перед тим, як вести штрафників на прорив глибокої оборони німців, написав листа в Москву, просив за батька; був поранений; батька помилували, став працювати в шахті вільним; у сорок четвертому році відбили у німців хутір на Західній Україні; прийшла бабуся в сльозах: твої солдати вкрали порося, так його берегла, так ховала, як жити тепер?!
Зія вишикував штрафбат, вивів на плац стареньку, та показала на двох рецидивістів, до війни скубли в автобусах.
— За мародерство у нас одна кара, — сказав Зія, — розстріл.
Бабуся заголосила: «Пощади їх, молоді ж вони, бог з ним, з тим поросям!» — «З поросям нехай, — відповів Зія, — але вони носять форму Червоної Армії, ганьблять ідею, немає їм прощення». Бабуся повисла в нього на шиї, і він зразу згадав свою худеньку азербайджанську маму; такі ж гострі лопатки були у цієї старенької, і так само волосся її пахло димом від печі; «добре, гади, — сказав Зія, — зараз побіжите по дорозі навколо хутора й кричатимете кожному стрічному, що червоноармійці, навіть штрафники, ніколи не були й не будуть мародерами!»
Ті побігли; Зія запряг свого коня в маленьку фасонисту одноколочку, поїхав слідом, не простежиш — ляжуть у кущах дохнути, знаю я цю публіку.
А тим часом назустріч двом скубачам, які бігли по курній дорозі, вигукуючи, що мародерів у батальйоні славного капітана Зії немає й не буде, їхав генерал в «опель-адміралі»; покликав захеканих штрафників, вислухав їх, почекав Зію, поки той під’їхав на своєму фасонистому возику, й сказав, що існує трибунал, зобов’язаний розглянути факт крадіжки поросяти й покарати винних якнайжорстокіше, але ображати гідність людини нікому не дозволено; теж мені, Сіндбад-Морехід, пускає поперед себе герольдів; та тебе самого треба віддати під трибунал за порушення статуту; правда, трибуналу можна уникнути, якщо негайно піднімеш своїх людей і передислокуєшся до Дуброви, туди пре німецька танкова бригада; утримаєш міст, не пустиш німця — закрию питання, ні — нарікай на себе. Протриматися треба добу, потім підійде артилерія.