— Почекайте, — сказав він Бройгаму. — Мені необхідно подзвонити у Франкфурт.
— У мене ще два-три запитання.
— Ні, ні, я повинен подзвонити у Франкфурт, це дуже важливо.
— Заждіть, пане професор доктор Золле, зараз подзвоните. Мене ж покарають, якщо я запізнюся з матеріалом у номер. Хто фінансує вашу роботу, ось що мене цікавить. У вас величезні витрати, як я розумію. Хто оплачує ваш труд?
— Я.
— Джерела? У вас є якісь прибутки? Рента?
— У мене є борги, пане Бройгам. Це все, що я можу вам сказати.
Провівши журналіста, він подзвонив у Франкфурт, в «історичне товариство»; саме ті люди й сказали йому, які гроші Степанов платить іншим дослідникам; його це так приголомшило, що він навіть не поцікавився їхніми адресами й телефонами (розрахунок Фола базувався на його природженій авторитарності; як-не-як німець старшого покоління, у них це в крові; коли говорять люди з «історичного товариства», дипломовані дослідники — значить, правда, інакше й бути не може; спрацювало). Золле був тоді оскаженілий; два дні не знаходив собі місця; яка підлість — використовувати дружні стосунки, а платити зовсім стороннім особам, вклад яких у справу зовсім незначний!
— Алло, здрастуйте, це професор Золле, з Бремена.
— Добрий день.
— Ваші люди дзвонили мені дев’ять днів тому. Я хотів би зв’язатися з ними. Негайно.
— Пробачте, але хто саме дзвонив і з якого питання?
— Я забув прізвище. З питання пошуку російських картин, що пропали під час війни.
— У нас немає російського відділу, пане професор Золле. Ви певні, що дзвонили від нас?
— Абсолютно.
— Будь ласка, почекайте біля апарата, я спробую вам допомогти.
— Дякую.
«Я зараз же подзвоню в Лондон, — подумав Золле. — Старий чванливий учений черв’як! Мене занесло! Так, так, мене занесло! Я повинен був поговорити з Степановим і князем як з друзями. А я образився. На кого?! Не можна ображатися на друзів. Їх треба намагатися зрозуміти. Ах, як правильно ти став думати, коли минув час і все втрачено. Так, втрачено! Без сумніву аукціон у розпалі. Я подзвоню в «Сотбі» й зроблю заяву, що Врубеля було викрадено. Я назву номер, під яким його вивіз рейхсляйтер Розенберг. Сліди цього номера мали лишитися на картині, якщо зробити хімічний аналіз. У лівому нижньому закрайку. Вивести це зовсім неможливо. Експертиза підтвердить мою правоту. А коли не підтвердить? Хто плататиме штраф? Ти? Чим?»
— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?
— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.
— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…
Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:
— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!
— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.
— Як довго мені чекати?
— Я передзвоню надвечір.
— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!
— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.
Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…