Ростопчин сів на ліжку; Степанов, дивлячись, як важко він підводився, був страшенно вражений тією переміною, що відбулася з ним за один день.
— Подивися в очі хлопчика, — тихо сказав Ростопчин, — Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…
(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.
— Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, — сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. — Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)
10
У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.
— В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель — це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.
Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.
— Боб, у мене є для вас сюрприз…
— На шоу прийде рота російських солдатів? — розсміявся Годфрі.
— Ну, це вже не сюрприз, а захід, — у тон йому відповів Степанов. — Ні, до нас прийде князь Ростопчин.
— Той самий?
— Так.
— Чудово. Він погодився сказати кілька слів?
— Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!
— Це справді сюрприз.
— Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…
— В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.
— Так, місто казкове, — погодився Степанов. — Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.
— Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?
— Саме так. Він росіянин.
Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, — шепнув Годфрі, — наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі — француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.
— Дім, — сказав Годфрі, — народу дуже багато. Сьогодні п’ятниця, початок уїк-енда, травень. Це — безпрецедентно. Йдуть не на вас. Повторюю, в цій країні вас, як письменника, не знають. Ідуть на вашу країну. Тому — пропоную востаннє — давайте прорепетируємо початок, це ж у ваших інтересах.
— Ні, спасибі. Знаєте, в мене є приятелі, які по багато разів протягом багатьох років розповідають сюжет своєї нової книжки. Вони ніколи її не напишуть. Вони проговорили її, їм уже нецікаво, вони її знають напам’ять. Завжди треба, щоб було цікаво. Вам, мені, залу.
— Дивіться, — повторив Годфрі. — Я відроблю свої гроші чесно, але я не маю наміру втрачати обличчя, Дім. Я готовий до діалога з вами, але не до такого, щоб пропагувати ваші ідеї. Я живу тут, і мені дуже подобається жити тут, розумієте?
— Прекрасно розумію, — Степанов усміхнувся: — Хто зустріне князя?
— Не знаю. Мої дівчата ніколи його не бачили…
— Треба посадити його на сцену…
— Цього робити не можна. Ви і я. Третій — завжди зайвий. Це нераціональне відвертання уваги. Ми зарезервуємо йому місце в першому ряду, дуже престижно. А коли він даруватиме картину, запросимо його на сцену. Мері, — Годфрі звернувся до худенької американочки, — будь ласка, подивіться, скільки прийшло людей?
— Я вже дивилася, — втрутилася француженка. — Буде повний зал. Публіка дуже престижна.
— Спробуй, розворуши її, — сказав Годфрі. — В цьому розумінні студенти набагато кращі… До речі, Дім, зніміть галстук, будь ласка. Ви його зовсім не вмієте пов’язувати, та й взагалі це не ваш стиль.
— Якби знав, захопив би з собою форму в’єтнамських партизанів, зберігаю як реліквію.