— Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.
— Чому?
— А кого ви більше любите?
Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.
— Тут запитання ставлю я.
— Наполягати на відповіді недемократично?
— Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки — батьків, так мені здається…
Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.
— О, — сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, — уже чимало.
Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але — щирими; зачитав перше:
— Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.
Степанов спитав:
— Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?
По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.
11
Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.
Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість — це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?
Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.
— Послухайте, — сказав Ростопчин, — там у мене скло, — він кивнув на картину, — головне, щоб не впало.
Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня — зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.
Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.
Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.
— Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?
Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:
— Шоу йде на Пікаділлі.
Ростопчин повільно обернувся:
— Що ви сказали?
Стара подала йому газету.
— Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.
Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ — укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».