Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:
— Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.
Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»
— Тут надійшло кілька запитань, — говорив тим часом Годфрі, — які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?
— Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…
В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:
— Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…
— Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання — капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, — це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»
Гадилін не витримав, вигукнув з місця:
— Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!
Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.
— Джентльмен, — голос Годфрі став холодним, — будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…
В залі засміялись.
Пат встала і вийшла.
Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.
— Містер Годфрі, — долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, — мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі — лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.
— Це дуже цікава людина, — шепнув Степанов Годфрі, — нехай скаже.
— Анархія губить шоу, Дім.
— Або робить його справжнім. Нехай.
— Ви вийдете на сцену, містер Грешев? — спитав Годфрі.
— На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, — з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і — не менше того — активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.