Степанов похитав головою:
— Це ви підвели мене до того, що тепер важливіша боротьба реакційного й ліберального спрямування, в Штатах, ніж помилка соціалістичних тенденцій Західної Європи з консервативною демохристиянською дійсністю? Поклали літератора на лопатки?
— Та ні. Висловив свою точку зору, хто його знає, може знадобиться для роздумів, якщо доведеться сперечатись у Лондоні. Я, розумієте, ставлюсь до суперечки не як до гладіаторства, коли один обов’язково гине; суперечка допомагає збагнути суть, у цьому її цінність… Я намагався накреслити певну схему американського консерватизму, — в зовнішній політиці насамперед. Лякає борсання: то проголошення абсолютного ізоляціонізму, то, навпаки, перенесення політичної активності в Старий Світ, — безумовне й негайне звільнення Східної Європи від комуністів, то тактика стримування Радянського Союзу, потім — війна у В’єтнамі, що стала національною катастрофою; як вихід з неї — розрядка; а тепер закликають до «хрестового походу» проти нас з вами, «виплодків пекла». Чого ж чекати далі? Куди їх поведе? Все розумію, — національна втома, розчарування в ідеалах, зростання антиамериканізму в світі, хочеться якось допомогти справі, але ж найстрашніша загроза кульці полягає не в словах, а в тому, що Білий дім не має реальної зовнішньополітичної концепції, суцільні емоції, прямо-таки царство жінок, загримованих під ковбоїв. І ще: коли правий ультра Уоллес нападає на державний апарат, як на найстрашніших ворогів, захисників лібералізму й демократії, я згадую Німеччину початку тридцятих років, Дмитре Юрійовичу… Боюся, що там, за океаном, з’являться люди, міцні люди, які гратимуть на нинішній кон’юнктурі, гратимуть круто, і це може призвести до некерованих наслідків…
II
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Немає сил дивитися на трагедію, яка зараз розігрується в Нижньому Новгороді, на «Всеросійській промисловій і сільськогосподарській виставці».
Сава Іванович Мамонтов, котрий, видно, у добрих стосунках з міністром фінансів Сергієм Юлійовичем Вітте, почував себе тут хазяїном, але таким, якому властиві такт і доброзичливість, словом, котрі притаманні істинно російському інтелігентові, який по-справжньому піклується про культуру. Він і залучив до розпису павільйону, присвяченого Крайній Півночі, свого улюбленця Костянтина Коровіна, а величезні панно в центральному павільйоні доручив Врубелю. Звичайно, тільки Мамонтов міг дозволити собі таке, але навіть він переоцінив свої сили. Коли старі академіки розвішали в центральному павільйоні свої картини у досить чималих рамах, вони були розчавлені Врубелем. Працює він з неймовірною швидкістю і не вважає за потрібне приховувати цього. Уявляєте, як це розлючує його численних ворогів?! На одній стіні наш сюжет, російський, а на протилежній — панно «Принцеса Мрія» за Едмоном Ростаном. Він, до речі, сам і переклад зробив. Той, що опублікували, не сподобався йому; французьку, латинь Врубель знає, як російську, досконало; по-моєму, і німецьку відчуває прекрасно, тому й твір Ростана переклав майстерно, краще за наших літераторів. Взагалі ж, якщо говорити про ієрархію в світі мистецтв, то, безперечно, на першому місці стоїть музика, на другому живопис, а вже на третьому література. Адже ні Бах, ні Мусоргський перекладу не вимагають, вони входять у серця й душі зразу й назавжди. Живопис має певні межі, бо фламандців одрізниш від іспанців миттю, як і Врубеля від Мане. А література суб’єктивна в сприйнятті, та й переклад потрібен чудовий, який відповідав би написаній прозі. До речі, й тут Врубель епатує громадськість, лаючи повсюди Толстого: мовляв, несправедливий він, Анну Кареніну не любить, тому й кинув її під поїзд, князя Андрія терпіти не може, тому й примушує його, нещасного, мучитися в лазареті. Визнає тільки «Севастопольські оповідання». Вважає, що Толстой привласнив собі функції вищого судді, а це, на його думку, від папства. Достоєвського також нещадно картає, не росіянин, мовляв, конструює характер, підробка під Захід, комерція, через те в Лондоні дуже подобається. Зате Гоголя знає напам’ять; читаючи, плаче й сміється, як дитина.