— Так, — погодився Степанов, почуваючи себе ніяково, бо жінка возилася з ним десять хвилин, а він мовчав, ніяк не допомагав їй, а де суперечило його життєвому принципу — якнайбільше сприяти тому, хто працює.
— У вас був струс мозку, причому не один, — вела далі жінка, — ясно вам?
Було три, подумав він; перший у сорок третьому, коли Земляк, маленька дванадцятирічна тварюка з обличчям старого алкоголіка, штовхнув його в підвал, на каміння; другий стався в п’ятдесятому, коли він підробляв на рингу, вигідне було діло: виходиш проти першорозрядника, а в тебе — третій, але ти на кілька кілограмів важчий за нього; тебе добряче б’ють, тільки встигай ухилятися від ударів, зате тренер першорозрядника платить тобі тридцятку, а в ті студентські роки тридцятка — це ж були гроші; десять таких боїв — і маєш черевики, чеські, з виворотної шкіри, з дірочками на носках, шик; категорія риску бралася до уваги й цілком піддавалась оцінці: ти знав, на що йшов, і, коли бугай з Філів звалив тебе на початку другого раунду в нокаут, ти був готовий до цього; тобі лише дев’ятнадцять років, до старості заживе, та — не заживає! Ач, як Галина Іванівна вміє читати людські хвороби, оце так чаклунка! А коли ж стався третій струс? Стривай, сказав сам собі Степанов, це було весною п’ятдесят третього, ти вскочив у тролейбус, рідна «комашка»; останній тролейбус мчав по Москві, завершував своє кружляння по бульварах, а ти їхав від Ляльки з Божедомки й обернувся до кондукторки, тоді в кожному тролейбусі біля входу сиділа кондукторка, обвішана різнобарвними рулонами з квитками — п’ять копійок, десять, п’ятнадцять, двадцять, залежно від маршруту, от макулатури було, як тиждень поїздиш в інститут трамваєм і тролейбусом, то запросто назбираєш на Дюма чи Дрюона; до речі, в ті роки про книжковий бум ніхто й не чув, де б він узявся, коли окремих квартир майже не було, самі «комуналки», п’ять чоловік в одній кімнаті…
Степанов тоді простяг карбованець і, чекаючи здачі, відкинувся до дверей, блаженно відкинувся, немов споглядав себе збоку. Молодий, кремезний, у пальті з піднятим — за тодішньою модою — коміром, дуже стильно: або Зигмунд Колосовський, був такий фільм Київської кіностудії, котрий їхнє покоління ще в сорок п’ятому дивилося разів по десять; герой антифашистської боротьби, обманював нацистів як хотів, дурні, що вони розуміли разом із своїм біснуватим; або Джеймс Кегні з картини «Доля_солдата в Америці»; безробіття, гангстери, організована злочинність; одним словом, Нью-Йорк… Відкинутись він відкинувся, але старенька кондукторка не встигла ще дати команди водієві, щоб той зачинив двері, й Степанова охопило якесь дивне почуття стрімкої неминучості, коли збагнув, що летить на асфальт і мерехтять зорі в прекрасному весняному московському небі, а потім усе зникло, настала лунка темрява. Згодом, опритомнівши, він у якомусь тяжкому подиві побачив над собою міліціонера, що скрушно хитав головою. Добрий був міліціонер, старенький, з медаллю «За оборону Москви», він схилився над Степановим і здивовано мовив:
— Та й справді, не тхне горілкою…
Десять днів тоді пролежав Степанов у лікарні — в коридорі, біля вікна; страшне відчуття райдужності, невиразності світу, якоїсь хисткості минуло, предмети знову стали конкретними; і на цей раз пронесло…
— У вас один струс був надзвичайно сильний, — тим часом вела далі Галина Іванівна, не знімаючи своїх гарячих долонь з плечей Степанова, — мені здається, ви впали з немалої висоти, й тріщинка на черепі не заросла як слід, отож бережіться падінь, ожеледиці, весняної грязюки, крутих спусків; четвертий струс може бути фатальним, ви зрозуміли мене?
— Зрозумів, — відповів Степанов. — А тепер поясніть, як ви все це прочитуєте?
Жінка ще якусь хвилину оглядала його мовчки, важко, зосереджено, він відчував спиною погляд її голубих прозорих очей, потім злегка ляснула Степанова по плечах, прийняла руки й сказала:
— Одягайтеся… Раніше я нічого цього не вміла, — посміхнулася вона насторожено. — До того як мене вдарило струмом у кабіні мого крана, я була нормальною людиною. Відвезли в морг, це було в п’ятницю, а в понеділок прийшли студенти, почалося навчання, і один з хлопців побачив, що я жива, в шоку… Півроку пролежала в госпіталі, щось зробилося з очима, стала бачити предмет наскрізь, у кольорі… Звичайно, мені не вірили: чаклунка, самозванка… У нас важко сприймають те, що не вкладається у звичні рамки… Ну, а зараз я в онкологічному відділенні консультую, працюю з лікарями, розумієте?