— А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?
— Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.
— Вміє працювати з документами?
— Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…
— Як ставиться до росіян?
— Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.
— Чому йому відмовили у візі?
— По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.
Фол посміхнувся.
— Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому — в цьому суть мого плану — Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле — меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?
Річардсон запитав:
— Скільки Степанов платить Кнорру?
— Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…
— Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.
— Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!
— Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?
— Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…
— Кого ж?
— Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.
— Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, — сказав Річардсон і витяг сигарети.
— Невже? Погано. А чому?
— Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.
— Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.
III
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Тільки що бачив Врубеля. Вигляд у нього жахливий, очі запали, завжди акуратно, навіть трохи екстравагантно вбраний, зараз він був одягнений недбало, руки тремтіли. «Що з вами?» — спитав я. Він подивився на мене здивовано: «Хіба ви не знаєте, що Олександр Антонович покінчив життя самогубством?!»
Я зразу ж уявив непоказного, лагідного, доброго Олександра Антоновича Ріццоні, його чудове ательє в Римі й наше з ним чаювання. Його повсякчасна опіка над Врубелем, коли той працював там на початку дев’яностих, та й пізніше, як приїхав до старого зі своєю чарівною дружиною, була істинно батьківською. О, як же він умів опікати, вимогливо і водночас по-доброму, який тактовний був у своїх порадах і настановах, який сором’язливий, коли його просили показати нові картини, адже мудрий Третьяков у свою колекцію одним з перших полотен придбав саме його «Євреїв-контрабандистів». Хіба це не оцінка праці художника?!
«А що ж трапилося? — спитав я. — Борги? Чи сімейна трагедія?»