— Дуже цікаво, — стиха мовив Ростопчин. — Та й розповідаєш ти чудово. Немовби малюєш. Я все бачу, справді!
— Я — ніщо порівняно з Жоржем Сендерсом. Послухав би ти, як він тримав зал, коли розповідав зі сцени!
— А я навіть не знаю цього імені, Федоре, не чув про нього…
— Не дивно. Вони ж безпам’ятні, в Штатах. Є паблі-сіті — пам’ятають, немає — на смітник! Якби народився в них Шекспір, і не мав добрячого банківського рахунку, його ніхто не помітив би. А Сендерс з Петербурга, нашу гімназію закінчив, потім Америку потрясав, прекрасний драматичний актор. Але все молодим себе вважав… Шістдесят п’ять уже, а він п’є, як сорокарічний. І дівок міняє. Скільки я розмовляв з ним, переконував поберегти себе! Він обіцяв… О, як він клявся мені… Покінчив з собою, і — немає пам’яті. А Сашко Гітрі? Пригадуєш, син великого Люсьєна Гітрі, який пішов з «Комеді Франсез»?! Духу рутини не витримав, їм режисер давав у руки паперові квіти, вони на весь зал шелестіли, спробуй грати в такому страхітті. До чого це я? — Федір Федорович спохмурнів, глибокі зморшки зробили його обличчя схожим на маску.
— Ти заговорив про Сашка Гітрі…
— Ага, дякую! Він теж народився в нас, у Петербурзі. Його батько досяг вищого злету, коли наш антрепренер Теляковський підписав з ним контракт на рік роботи в Михайлівському театрі… Був такий у північній столиці, там усі вистави грали по-французьки, сама аристократія збиралася… Так ось, Люсьєн подружився з моїм батьком, на всі його репетиції ходив; заб’ється в куток залу й сидить… А він уже тоді комедії писав, його вся Франція ставила, улюбленець Парижа. Він — в одному кутку, я — в другому. І помітив я цікаву річ: то він дивився на батька з боготворінням, а то раптом обличчя завмирало — в найдраматичніших місцях… Мабуть, відчував, що у Федорові Івановичу втілилося те, чого він не досяг і ніколи не досягне. Я думаю, це його розуміння своєї — порівняно з Шаляпіним — малості свідчило про неповноцінність духу. Був у ньому «художник», але то був «художник-лімітед»! От Сашко Гітрі й скотився до зради… Став з німцями в Парижі співробітничати! Його не судили після війни, французи простили за легкість таланту, зате він сам себе звів: без реклами, без статей про нього, без шуму він жити не міг. Помер від раку… В невідомості… Хіба істинний художник може зрадити? Тільки Сальєрі, тільки невдахи…
— Як тобі фазан, Федоре?
— Це фазан? Яка розкіш? Чудо! Просто чудо.
— Ти іноді, — особливо коли падає тінь, — стаєш схожий на батька.
— На батька ніхто не схожий, Женю. Знаєш, хто написав його найкращий портрет?
— Не знаю.
— Коровін. Батько стоїть у жилеті. Я його подарував Батьківщині. Коровін цей портрет за двадцять хвилин зробив, він дуже швидко малював… Знаєш, як це було? Батько поспішав у Пітер, у нього було двадцять спектаклів у Великому і двадцять в Маріїнці, складав чемодан, ходив по кімнаті в жилетці, а Коровін: «Ану, постій, Федоре, я зараз, миттю!» І — таки закінчив! Ми потім батька на вокзал проводжали, й шофер так лідирував мотор, що батько буркнув: «господи, хоча б роздивитись, об що зараз на смерть розіб’ємося». Як міг Коровін схопити таку схожість без малюнка, пензлем — і досі не збагну! Між іншим, я ще один портрет у Росію привіз. Мабуть, найзабавніший. Було так: почав — у якийсь, там раз — Коровін малювати батька, і все йому не подобається, все не так, вважав, що несхожий. Вирішив замазати, а батько й каже: «почекай, дай-но мені пензля», — адже він сам малював чудово. Коровін віддав, але в батька теж нічого не вийшло. А тут саме прийшов барон Клодт, узяв пензель, але й він схожості не домігся. Коровін нервував, «усе, каже, замажу»; випадково забіг до нас Сєров, мовчки взяв пензель, зробив три мазки й одразу впіймав схожість. Коровін не хотів підписувати цього портрета, казав Сєрову, мовляв, це ти зробив, тоді Сєров поставив два підписи: «Коровін і Сєров». Цей портрет завжди був з батьком: спочатку на Новинському, потім у його паризькій квартирі, пізніше у мене в Римі, а тепер знову до Москви повернувся.
— Невже?! Яке диво! Ти записуєш усі ці історії, Федоре?
— Збираюся зробити книжку.
— Не можна зволікати, під богом ходимо.
— Так. Головне, є про що писати. Пригадую, як директор театру Теляковський дозволив батькові поставити «Дон Карлоса». Такого ще не було, щоб співак став постановником… Але Теляковський дозволяв батькові в опері все, як Петіпа — в балеті! І, знаєш, батько так працював зі співаками, що вони піднялися до рівня справжніх драматичних акторів. А це майже неможливо. Тенор Лабінський, який до того й ходити як слід не міг на сцені, так заграв, що люди плакали в залі… Еге ж… А після прем’єри батько запросив усіх на Новинський, мама накрила три великі столи, народу набилося — тьма-тьмуща. Батько, пригадую, підняв перший келих і, глянувши на всіх, суворо сказав: «Ви ж усе можете! Абсолютно все! Але ви — ледарі!»