— Що з вами, пане Золле? Це ви?!
— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?
— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…
Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:
— Мені нема за що…
— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…
Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.
5
Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).
— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…
— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.
— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…
— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.
— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.
— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!
— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!
Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.
— А на якого біса він мені потрібен?
— Потрібен. Але це не телефонна розмова.
— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?
— Що?!
— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.
— Ти божевільний, — засміявся Михайло. — Ну, добре, цей самий Йосиф дав мені зрозуміти, що він згоден ввійти в твоє діло.
— Тобто?
— Мені здалося, він збирається запропонувати свої послуги в пошуку, а також у поверненні того, що хочуть знайти твої друзі на Заході.
— Звідки така трепетна любов до Росії?
— Він хлопчаком утік від Гітлера з Польщі… Батька занесло в Штати, а його — до нас. Працював у Караганді, на шахті… На фронт не взяли, зір поганий. Ну, а потім повернувся до Франції, звідти перекочував до батька в Панаму і прийняв американське підданство. Каже, що росіяни врятували йому життя… Хоче віддячити. Тільки не знав, як це зробити… А коли прочитав тебе, миттю зрозумів, що треба зробити. Головне — ніякої політики, — він так і сказав: «Я дуже боязкий, боюся політики, як вогню».
— Бреше, — повторив Степанов і підвівся з низького дивана. — Хімічить.
— Невже? — голос Ні Ар Ю Сі став дзвінким. — Може, в тебе є підстави так говорити?
— Підстав нема, — відповів Степанов. — Які підстави, коли я його не бачив?
— Дати йому твій телефон? Чи послати к чорту?
Степанов знизав плечима.
— Нехай подзвонить…
— Тепер останнє. Як ти вважаєш, варто перекладати Апдайка? Чи краще написати в Рим, Гору Відалу, щоб він прислав мені свій новий роман? Підожди, я зачиню двері, страшенно кричить Тимко, в нього животик болить, учора з'їв помідор, животик здуло…
Степанов явно побачив, як Михайло — по-юнацькому поривчастий у свої п’ятдесят чотири роки — схопився з табуретки (він розмовляв по телефону завжди з кухні, обладнаної напрочуд затишно й красиво, чисто американський стиль, тамтешні архітектори навчилися робити чудовий дизайн для кухонь, як-не-як серце дому), зачинив двері в кімнату, де його молода дружина воювала з однорічним Артемом, повернувся на місце, закурив і рвучко підніс трубку до вуха.
(До речі, так усе й було).
— І ще: в тебе немає знайомих, які продають морозилку? Тільки не фінську, а нашу, за двісті вісімдесят?
— Ні, Михайле.
— Жаль.
— А може, в тебе є хороший дерматолог?
— Записуй, — Михайлова реакція була, як завжди, стрімка. — Скажи, що від мене, відрекомендуйся. Більше нічого?
— Ти в Лондоні був?
— Чи був я в Лондоні? Я жив у цьому чудовому місті півроку, коли возив туди виставку наших фотографій! Незабутні враження! Записуй телефони, я даю тобі прекрасних людей…
— Хто вони?
— Мої друзі, цього досить.