— Дмитре Юрійовичу, дуже чекаємо на вас, — сказав заступник директора знімальної групи (їх три, заступники, а якби платили директорові дві зарплати, то жодного заступника було б не потрібно, пряма вигода, та де там — не хочемо поворухнутись, велична непорушність, аби не похитнути усталене). — Перегляд матеріалу призначено на восьму.
Режисер перед початком нудно й безладно розповідав про те, яким буде фільм, яке його головне завдання, аналізував героїв (начебто не я їх написав, подумав Степанов), мотивував, чому конче потрібні зміни в сюжеті; після перегляду запросив у свою кімнату. Степанов відчував, що говорить у порожнечу, — коли в людини очі схожі на ті, які бувають у варених судаків, переконувати її немає смислу; є люди, які вірять тільки собі; в мистецтві вони приречені на загибель; раз пощастить, а вдруге провалиться; почуття виключності цілі країни приводило до краху, не те що молодих режисерів.
… Повернувся додому о пів на одинадцяту, поставив на плиту каструлю з водою, — ріденький «геркулес» з оливковою олією і протертим сиром — найулюбленіша їжа, — переглянув газети, поки їздив до Ялти їх набралося чимало; телефонний дзвінок злякав чомусь — пізно вже; дзвонив Лопух.
— Здорово, старий, вітаю тебе.
— Добрий вечір, Юро… Як ти?
— Дзвоню, щоб попрощатися.
— Куди їдеш?
— Та нікуди не їду. Просто рак у мене.
Степанов притиснув вухом трубку, прикурив сигарету (із Штатів перестали поставляти якусь гидоту для радянських «Мальборо», крутися тепер, спробуй дістати, а звичка — друга натура, нічого не вдієш), важко затягся:
— Та облиш, Юро, який там у біса рак?! Невже ти віриш ескулапам?!
— Рак легенів, старий. І нібито шлунка.
— Виходить, треба оперуватися.
— Що я й збираюсь робити найближчими днями.
— Все буде гаразд.
— Можливо. Я ж не просто так в онкологію лягаю, іду в атаку на стару з косою, за свого Дениска йду боротися, він же ще маленький, я повинен хоч кілька років опікати його, як він без мене буде?! Я ставлюсь до лікарів, як до союзників, тож допомагатиму їм у всьому… Думаєш, не розумію, як багато залежить від мене?! Я не боюся, Дмитре, ні, і не тому, що дурень, в якого уява не працює, просто буде дуже несправедливо, коли щось станеться, саме зараз… Усе ж таки Денискові лише одинадцять, Катя вийде заміж, а діти нелегко звикають до вітчима, або вже в ранньому дитинстві, або ж у років сімнадцять, там армія, друзі, нема трагедії, нормальний хід…
— Стривай, Юро, стривай, ти щось надто раціонально мислиш для ракового хворого… Потапова пригадуєш?
— Якого? Ігоря?
— Так. У нього теж рак знайшли, а потім виявилося, що то звичайна виразка…
— Дмитре… Старик… Друже мій, — Лопухов зітхнув нарешті, потім закашлявся, тяжко, сухо. — Але ж у нього стресів було менше, ніж у мене…
Справді, подумав Степанов, стресів у Потапова було мало, рослина, а не людина, головне — вчасно «кинути в топку», їв хвилина в хвилину, а бідолашного Лопуха зняли з роботи за те, що його заступник виявився пройдисвітом, дружина після цього покинула його, він перебивався сяк-так по койках, поки Степанов не влаштував його на «Мосфільм», адміністратором; Лопухов знову піднявся, показав своє вміння працювати, завзято вів картини, але душа ятрилася безперестану, нема нічого гіршого за несправедливе покарання, от його й шарахнуло; одним словом, стрес, коли й хто його тільки вигадав?! Адже сам по собі факт існував за всіх часів: когось коханий обдурив — стрес; у когось коня вкрали — також; не першу тисячу років таке на світі твориться, і на тобі, слово зовсім недавно вигадали, коротке слово, яке визначає те, що загрожує кожному; «стрес», і все, будь-кому ясно…