— Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, — сказав сер Мозес після довгої паузи. — Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?
— Старість — це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?
— О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?
V
«Дорога моя!
Мені здається, що натхнення — це пристрасний порив хистких бажань, душевний стан, доступний усім, особливо в молоді літа; в артиста воно, правда, трохи спеціалізується, бо скероване на бажання створити щось.
Пара рухає локомотив, та якби не було точно розрахованого, складного механізму, якби не вистачало в ньому якогось малесенького гвинтика, — пара розтанула б у повітрі, щезла. Від сили, яку вона таїть у собі, лишився б тільки пшик!
Мене зворушує те, що Рєпін хвалить мій акварельний прийом. А малюю я задумливу Асю. На столі — срібний двосічник рококо, гіпсова статуетка Геркулеса, букет квітів і щойно скинутий осінній капелюх, облямований синім оксамитом; позаду — біла стіна в напівтоні й спинка дивана з білим пофарбованим деревом та блідо-голубуватою атласною оббивкою з квітами а-ля Луї П’ятнадцятий. Це етюд для тонких нюансів: срібло, гіпс, вапно, фарбування й оббивка меблів, голубе плаття — ніжна й тонка гама; потім тіло теплим і глибоким акордом переводить до розмаїтості кольорів і все вкривається різкою могутністю синього оксамиту капелюха…
Твій Врубель».
7
Назавтра, о дев’ятій п’ятнадцять сер Бромслі — особисто, а не через секретаря, — подзвонив полковникові Брінінгзу і попросив його приїхати в резиденцію на одинадцяту п’ятнадцять; «якщо вам доведеться почекати п’ять хвилин, ви, сподіваюсь, пробачите мені, приймаю колегу з Бонна; як правило, найголовніше німці кажуть наприкінці бесіди, перші сорок п’ять хвилин вони вивчають співрозмовника, готуючи до головного; містична нація».
І все-таки сер Бромслі прийняв полковника в точно призначений час; обмінявшись у дверях прощальним потиском рук з боннським заступником міністра, він одразу ж, не сходячи з місця, дружньо привітав свого давнього знайомого, запросив його до маленького столика, який секретарка міс Прізм, уже встигла прибрати після першого візитера і накрити до приходу Брінінгза (ветеранів служби сер Бромслі виділяв, ставився до них з помітною для всіх шанобою), сам налив йому чаю; зовсім недавно прислали з Пекіна, дивовижний аромат; сказав, що німця він почастував кавою; «цей жасминовий екстракт здоров’я я бережу для своїх»; і тільки після цього у звичній своїй манері — абсолютна прямолінійність у розмові з асами — сказав:
— Нью-Йорк ображений, полковнику. Я одержав телеграму від наших молодших братів, вони збентежені вашою позицією…
— Я чекав цього, сер. Ви в курсі того, про що вони просять?
— Лише в загальних рисах.
— Я вдячний долі за те, що великий англієць сер Сомерсет Моем подарував мені свою дружбу… Ні, ні, він тоді вже не співробітничав з вами… Він був членом мого клубу, ми зустрічалися лише там, і ось одного разу він запросив мене провести два благословенні дні в його замку на Рів’єрі. Ви пригадуєте його роман про письменника — «Скелет у шафі»? Про письменника та його чарівну легковажну дружину, про те, як він відчував правду, не знаючи її, і тільки тому писав ту правду, яка приголомшує.
— Це коли дружина літератора — після смерті їхньої дівчинки — не може сидіти вдома й пускається в гульню, віддається якомусь акторові, потім повертається додому, а він тієї ж ночі вже написав про все те, що з нею сталося?
— Саме це я мав на увазі, сер… Перш ніж відповісти містеру Фолу — так, як йому я відповів, — мені довелося зробити досить копітке дослідження… Я проаналізував наші досьє, знайшов дещо про князя Ростопчина, він був у макі, в тих групах, які співробітничали з нашими людьми, відгуки про нього найкращі, мужній, високо порядний, непідкупний; ніякого потягу до комунізму, та й звідки йому взятися…
— Пробачте, полковнику, але російський граф Ігнатьєв, військовий аташе імператора в Парижі, закінчив своє життя генерал-лейтенантом Червоної Армії…
— Полковник розвідки генерального штабу царської армії Борис Шапошников закінчив своє життя в ранзі маршала Червоної Армії, сер, найближчий співробітник Сталіна. Змикання російської ідеї з комунізмом — ще не вивчена тема; ми не маємо права керуватися в нашій державній діяльності емоціями невизнаних російських геніїв, які вони так уїдливо висловлюють у своїх безвідповідальних радіокоментарях, що передають на Росію з Мюнхена.