— Чудовий працівник, — відповів Розен. — Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…
— Це все? — запитав Савін. — У вас тільки одне питання? Більше нічого?
— Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…
Савін засміявся.
— З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…
— Так, але цей рік для нас дуже важливий, пане міністр! Якщо це питання можна вважати вирішеним, я дуже вам вдячний, радянські верстати ще скажуть своє слово на континенті, це ж така пропаганда…
— Бізнес це, а не пропаганда, — відповів Савін. — Пропаганда — якби ми безплатно давали, ні за що ні про що, а ми тепер дорослі, перебуваємо в стадії набутку самоповаги, отак воно…
Подали чай з печивом і шоколадом; поговорили про ту справу, якою займався Ростопчин; добре було б, сказав Степанов, організувати експозицію картин і книжок, що їх князь повернув на Батьківщину; можна зробити буклет для всього світу; Савін усміхнувся: «Спочатку вибий у Держплані фонд. паперу й домовся про хорошу друкарню»; «це справа цікава, — погодився Розен, — куплять у всьому світі, по-перше, красиво, по-друге, сенсація»; прощаючись, Розен плутано дякував, спотикався об стільці й не знав, куди подіти свої руки; міністр подарував йому й Степанову по маленькому, дуже гарному макетику верстата, зробленому у вигляді мініатюрної настільної лампи. Розен сказав, що таку чудову річ можна запустити в конвейєр як сувенір, зразу дасть прибуток; валяйте, засміявся Савін, можемо продати ліцензію.
Коли Розен пішов до заступника міністра, який відав зв’язками з банками, а потім у протокол, — Савін, попросивши Степанова затриматись, розпитав про дочок, поскаржився, що після інфаркту лікарі й досі забороняють йому грати в теніс, поцікавився, коли виходить книжка, не забудь прислати, Дмитре Юрійовичу, ти мій боржник, я твою нову книжку виписав через експедицію, як-небудь зайди, залишиш автограф, бо незручно, ти ж мені всі подарував, і, вже проводжаючи Степанова, спитав:
— Ти в цій людині впевнений?
— У якому розумінні? — озвався Степанов. — Шпигунами чека займається, та й не годиться він, гадаю, для цього амплуа…
— Я не про те. Якийсь він недолугий… Не підведе тебе?
— У чому?
— Як у чому? Ти ж не тільки мені розповідав, як цей панамський американець хоче подякувати нам за врятоване йому життя і як захоплюється діяльністю Ростопчина… А ти не думаєш, що князя можуть ударити?
— Не думаю. Він незалежний. Та й за що його ударяти?
— Чорт його знає… Я багато разів спостерігав переговори… Напередодні підписання великих контрактів… Ти не уявляєш, як наші партнери б’ються за кожен цент, за півцента… На цьому, до речі, й стоять… А він такі цінності нам надсилає… І не хтось там — аристократ, у класовій солідарності не попрікнеш…
— Не дай боже, кокнуть. Ти не знаєш, яка це славна людина.
— Чому? — Савін знизав плечима. — Знаю… А цей твій протеже — кволенький, безмускульний.
— Не я його залучав до цієї справи, сам мене знайшов.
— Розумію… Це я так, про всяк випадок… У Лондоні допомога потрібна? Ми там також торгуємо верстатами, розходяться непогано, хоч дехто намагається їх барикадувати; справді, для кого — бізнес, для кого — політика…
VI
«Дорога моя!
… Нарешті закінчив Морозовські панно і взявся за «Богатиря». Використовую світло, і тому всі свята й дні нікуди не виходжу. Адміністрація нашої виставки в особі Дягілєва опирається і, вважай, відмовляє мені виставити цю роботу, хоч вона набагато викінченіша й сильніша за минулорічну, яку вони; в мене мало не з рук вихопили… Хочу рискнути з нею на академічну виставку, якщо приймуть. Мене ж атестували декадентом. Але це непорозуміння, і теперішня моя картина в достатній мірі це спростовує. Намагаюсь себе втішати… Слава богу, ніхто мені не заважає в моїй майстерні. Наді сумніше: її право на артистичну працю в руках Мамонтова, а в нього в трупі повний розгул фаворитизму. Їй мало доводиться співати; руки зайняті домашньою роботою; підкрадаються нудьга й сумніви у власних силах. Правда, ми трохи відпочили, маючи змогу приймати і вшановувати доброго Римського-Корсакова… Він закінчив нову оперу на сюжет «Царева наречена» з драми Мея. Роль Марфи він написав спеціально для Наді. Вона піде в майбутньому сезоні в Мамонтова, а поки що такий знак поваги до таланту й заслуг Наді від автора змушує заздрісну дирекцію ставитися до неї ще суворіше й недбаліше…