Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).
— Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.
Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.
— Голодні? — спитав Ростопчин.
— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?
— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.
— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.
— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.
— Що? — знову не зрозумів Хойзер.
— Це російське прислів’я.
— Так, але ж вовка годують зуби.
— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…
Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:
— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?
— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.
— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.
Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.
— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.
— Ще пива?
— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?
— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?
— Юрист.
— Російської історії не вивчали?
— У загальних рисах.
— Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…
— Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.
— Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.
— В минулому?
— Зараз — також. Ви не були в Радянському Союзі?
— Ні.
— Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…
— Вважаєте її країною обітованою?
— Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер — особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це — погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.
— А м’ясо вони купують на Заході.