— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…
— Ви сердитесь?
— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…
— Так, але права людини…
— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.
— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?
— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…
— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?
— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.
— Гутенберг?
— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…
— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…
— Давайте я запишу вам.
— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…
— Ви нічого не чули про Рєпіна?
— Ні.
— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?
— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…
— А що вам найбільше подобається в Пастернака?
— «Доктор Живаго».
— А вірші?
— Ні, віршів не знаю…
— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.
— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?
— Я не підраховував.
— Яка доля тих картин, які ви повернули?
— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.
— Ми про них нічого не знаємо.
— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.
— А чому вони друкують мало проспектів?
Ростопчин розвів руками.
— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.
— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…
— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…
— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?
— Правда.
— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?
— Врубель.
— Хто?
— Давайте блокнот, я напишу.
— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?
— Справжній росіянин.
— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?
— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?
— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?
— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…
Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.
— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…
— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?
— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?
Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».