«Треба було запитати на нього довідку, — подумав Фол. — Я припустився помилки, яка може бути непростимою. Це не людина, а міф, і водночас затаєна реальність його мислення значно більша, ніж у молодих одноплемінників. Ті ладні один одному горло перегризти, не життя, а гра в «хто найголовніший». Правду говорили — російська еміграція дуже склочна; де збирається троє росіян, там жди створення п’яти партій, точніше не скажеш. Але як же спритно цей дід вичислив мене, га?»
Грешев повернувся, сів за стіл, шморгнув носом (грає, зрозумів Фол), витерши його жовтою, пергаментною, з синіми прожилками рукою, повторив запитання:
— То який же ваш інтерес до мене, вельмишановний пане?
— Ви сказали про ваше співробітництво з розвідками…
— А з ким же мені ще було співробітничати? Хто гроші платить? Банк? На якого біса я йому? Інститут? Я ж не поет, не професор, та й приїхав сюди, коли росіян здебільшого шоферами таксомоторів брали. Це ж престижно, коли полковник генерального штабу нувориша вашого до дівок на авто возить… Якби Москва відчинила двері для всіх, хто бажає зазнати вашого раю, ви через рік приїхали б у Кремль з чолобитною: будемо всіляко сприяти, заборонимо «Свободу», припинимо «Посіву» гроші давати, тільки, ради бога, закрийте ви кордони, утримайте своїх скіфів дома, не можемо з ними справитися, ледарі вони обломовські, працювати не навчені, тільки горлати вміють і один з одним лобами битися…
— Чому ви, росіянин, так говорите про одноплемінників?
— Як? — Грешев знизав плечима.
— Різко, чи що… Пробачте, а ви — справжній росіянин?
— Звичайно, не єврей! Природжений…
— Тобто, — не зрозумів Фол.
— Нарешті, я дошкулив вам! Усе ходив коло та навколо, не піддавались, а тепер, на природженому, взяв! Це означає — дворянин я, природжений дворянин. Росіянин! З татарщинкою, звісно, та й без Німеччини не обійшовся, — скільки їх до нас наїхало, а, може, який французик з бабусею моєю поспав, вони мастаки нашим дурепам голови крутити: мон амі, поїдемо в Париж, там у мене апартаман, а в нього кімната на п’ятому поверсі, без ліфта й сортир у коридорі. Лише росіяни, схожі на мене, самі себе й лають. Інокровці дифірамби співають! Хто у вас з російського питання головний спец? Хто завгодно, тільки не росіянин! Пошкреби — інша кров закапає.
Фол посміхнувся.
— Мене цікавить Врубель, пане Грешев.
— У зв’яжу з майбутнім аукціоном? Чи заразилися ідеєю-визволеного православ’я?
— А було закріпачене?
— У нас було все, вельмишановний пане… Ось, пригадую, розмовляв я з німцями, вони мене залучали до аналізу тенденцій Росії на початку тридцятих років… Ні, ні, я від Хітлера втік, бог знає які книжки залишив у Берліні, я ж тільки з рапалівцями контактував, які хотіли дружби з Росією… Для них радянську літературу читав, — розумію, що приховане між рядками, вам цього не дано, і фотографії роздивлявся, альбоми нового живопису аналізував — на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали — ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу — не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, — неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода — свободою, а спробуй зі своїм поткнутися — замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії — знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…