«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…
Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!
До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!
Ваш В. Скорятін».
3
У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.
— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?
— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.
Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.
— З якого часу ти мене на «ви»?
— Я завжди вас так називала.
— Чорт побери, не може бути…
— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…
— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.
— Коли ж це?
— Та з місяць тому.
— А ви з ким були?
— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.
— Так я й повірила.
— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.
— Хочете, щоб я до вас приїхала?
— Хочу.
— Треба помити кухню?
— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.
— А ви куди?
— Недалеко.
— Знову на півроку зникнете?
— На тиждень.
— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?
— Ні. З дітьми і з мамою.
Зіта засміялася.
— Добре. Їду.
— У тебе гроші є?
— Немає.
— Позичити можеш?
— Спробую. А що треба?
— Купи чогось у кулінарії.
— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.
— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.
«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»
Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.
— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.
— Сорок четвертий рік.
— А навіщо хроніка?
— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…
— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?
— Пригадую.
— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?