Буду Вам дуже вдячний, коли Ви посприяєте, щоб мені негайно переслали гонорар.
Тепер про новини. Їх багато!
Як завжди, Врубель удає з себе оригінала. Він посмів доторкнутися своїм пензлем до стін Володимирського собору, зробив тьму-тьмущу ескізів, нісенітниця якась! На щастя, засідала Синодальна комісія, та й ми, ревнителі православ’я, старовини й традиції, заздалегідь написали свою думку з приводу безсоромних витівок цього декадентського маляра, і йому нині розпис заборонили. Слава богу! На рішення Синодальної комісії вплинуло й те, що сам по собі Врубель — людина мерзотна, він охочий до спиртного, кривляка, розмальовує своє обличчя то в синій, то в бузковий колір, не має ні крихти серйозності.
Судіть самі: Васнецов, прийшовши до Врубеля в майстерню (стільців немає, самі лише табуретки і перехняблений стіл, усе пропиває і прогулює), побачив у нього картину, яка йому дуже сподобалась. Не знаю вже, що там йому здалося, — сам Васнецов ве-еликий оригінал і зовсім безхребетний, воістину доброта гірша за злодійство, але зразу ж поїхав до мецената Терещенка. Той подивився «витвір» і придбав його.
Як же повівся Врубель? Що зробив би справжній художник на його місці? Купив би фарби, полотно, меблі, може, найняв би іншу майстерню, одягся б по-людськи, а не в балахон, яким він дивує киян… Так ні! Невизнаний геній подався в цирк, побачив там мадемуазель Гаппе, вона покорила його тим, як дригала ніжками, запросив її до ресторації, напував найдорожчим шампанським, потім привів до себе в номер і там умовив позувати. А полотна в голубчика не було. То він усю Терещенкову картину, за яку гроші одержав і пропив, замалював тією циркачкою!
Нічого не скажеш, звичаї! Навіть його батько, полковник Врубель, з полячків, а може, й гірше, говорив своїм знайомим, що нова картина, над якою мудрує його синочок у ті короткі години, коли не вклоняється Бахусові, сіра й позбавлена смаку, хоч називається вельми претензійно — «Демон». Тягне їх усіх на велике, пнуться зруйнувати лермонтовський образ, дорогий серцю кожного росіянина! «Баба якась, а не демон», — сказав Врубель-тато. Правду сказав, хоч сам я ще не бачив цього «шедевра».
Цей «виученик» Чистякова (теж мені, академік!) взагалі не малює з натури. Якщо попросить кого руку витягти, то п’ять хвилин поводить вуглиною по полотну — і все, спасибі, більше не треба! А ми, поборники прекрасного, мріємо побачити на вернісажах труд, правду, натуру, а не плоди уяви естета. Так вони бозна-що навигадують, а нам дивитися! Я ніяк не можу збагнути, чому Академія терпить усе це! Видно, як завжди на Русі, скрізь панує обман! Не міг же Його Високість Великий Князь Володимир дозволити таке! Не міг! Користуючись тим, що Є. В. зайнятий справами государевими, часу для перегляду всього, що малюють тепер, у нього немає, користуючись добротою його, брехню підносить в абсолют нашого культурного життя. Коли я написав листа в Академію графу Толстому, відповідь надійшла дуже для мене прикра, мовляв, зважимо на це, вдячні, а висновків ніяких!
Я готую невеличку замітку (але, признаюсь, досить дошкульну) про те чуже, що несе в наше мистецтво Врубель та іже з ним. Коли вчасно не поставити на їхньому шляху загату, не заборонити гнилизні торкатися до святого храму творчості, Бог знає, яка біда жде нас, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу…
А втім, благовидий Верещагін, далекий від застілля й Бахуса, цілком, здавалося б, росіянин (якщо тільки немає в ньому татарви), примудрився звести такий наклеп на Русь та її доблесне воїнство своїм «шипкінським» паскудством, що зовсім не дивує знущання Врубеля з православних святих Києва.
Просто якийсь бомбардирський залп проти традицій мистецтва та устоїв нашої Православної моралі.
Дай, боже, довгого життя Рятівникові й Заступникові Побєдоносцеву, без нього тьма нависне над Росією, розпуста й гріх.
Він люб’язно відповів на мого листа. Ідею коротких заміток проти декадентів, таких як Врубель, гаряче підтримав, зазначивши, що всепрощення лише тоді можливе, коли нема пощади духовній немочі.
Думаю, Врубель поморщиться після моїх коротких заміток. Дуже пихатий, має гонор ляха, вони сатаніють, коли проти шерсті гладиш… Безгрішшя він легко пере-і носить, про дім не дбає, пурхає по життю, веселий, компанійський, улюбленець «товариства», але мій удар, гадаю, запам’ятає надовго. Він це заслужив! Такі удари ламали людей міцніших, ніж він. Підкоситься… Я ж незлобливий. Ви це знаєте, мені, признаюсь, навіть жаль його, по-людськи жаль, але ж істина дорожча!