— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…
— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.
Розен досадливо поморщився:
— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?
— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.
— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.
— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…
Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.
— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?
— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.
— Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.
— Лечу, — відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.
— Їдьмо в банк, — сказав Розен. — Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.
… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.
7
— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?
— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?
— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…
Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.
— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?
Грешев подивився на чек.
— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.
— Ми довго розмовлятимемо.
— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.
Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.
Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:
— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.
— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.
— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…
Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!
Ростопчин поклав трубку, пожував губами:
— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?
Грешев усміхнувся.
— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…