— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…
— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…
— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?
— Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, — сказав Степанов.
— Великі скандали бувають тільки в Росії, — Грешев зайшовся сміхом. — Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…
— Пізно дзвонити Харрісону, — мовив Ростопчин.
Степанов подивився на годинник.
— Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.
… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».
Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.
— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.
Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:
— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?
— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.
X
«Вельмишановний пане, Миколо Сергійовичу!
Врубель знову почав психувати, дітей на вулицях величає на «ви», маніяк!
Від нього можна сподіватися чого завгодно, тому й треба постійно тримати під наглядом лікарів, бо, не дай боже, ніж схопить, не те було! Хто ж, як не Мик. Павл. Рябушинський вирішив створити галерею російських письменників. Не заперечую, ідея хороша, але запропонувати Врубелю, який перебуває в божевільні, малювати портрет Валерія Брюсова?! Ви щось розумієте? Я ніяк не збагну отаке рішення московського товстосума. Ви, часом, не знаєте, — Рябушинський — росіянин? Чи теж полячок? Якщо лях, тоді зрозуміло, кулик кулика бачить здалека!
Кажуть, Брюсов приходить до божевільного озброєний, боїться за своє життя. Хоч теж хитрун… Суцільний модерн, ліберальні натяки, такі бажані п’яній матросні, студентикам та робочій черні…
У нас, Слава Богу, становище нормалізувалось, особливо після того, як почали нещадно стріляти революціонерів. Часи ліберала Вітте скінчилися, боронь нас боже від таких балакунів. Тільки нагайка і батіг, а на неслухів — петля! Інакше з нашим народцем розмовляти не можна, дуже довірливий, легко прислухається до чужих слів та не наших ідей.