— Любий, не будемо брехати одне одному, гаразд?
— Не будемо. Згоден. Ти змусила мене говорити тобі всю правду. Продовжувати?
— Буду вдячна тобі.
Ростопчин поморщився.
— Господи, та розмовляй зрештою без цих острівних кривлянь!
— Я острів’янка, любий, нічого не вдієш.
— Отже, я роздував чутки про гроші, які витрачав на російські картини, Софі. Так, так, саме так! Роздував! Бо в мене є бізнес з Москвою, а росіяни, тобто ми, я, коли хочеш, натури емоційні, визнаємо слово, — на відміну од вас, людей діла… Вони допомагали мені в моєму бізнесі, давали відстрочки платежів, я клав гроші в банк, великі гроші, стриг з них проценти. З оцих процентів ти й Женя живете в достатку, не думаючи про те, що може статися з вами завтра. І сьогодні в «Сотбі» я витрачаю не свої гроші; якщо ти накладеш арешт на ту картину, яку хоче викупити містер Степанов, буде скандал, твоя правда, але це буде скандал проти тебе, ти виглядатимеш смішною, психічно неврівноваженою людиною.
Вона вже не всміхалася, а трохи розгублено спитала:
— Ти хочеш сказати, що містер Степанов витрачатиме свої гроші?
— Так, рідна моя, свої. Я лише консультую його, він ще жодного разу не торгувався на таких аукціонах, як «Сотбі».
— Чудово, любий, я хочу подивитися, як він передаватиме тобі гроші. Чи він уже передав їх тобі? Якщо ти покажеш мені його чек, я попрошу пробачення, я вмію визнавати свою провину.
— Авжеж, ти вмієш визнавати провину!
— Ти даремно іронізуєш. Як тільки ти покажеш мені докази, я зразу ж попрошу в тебе пробачення. Я ніколи не думала, що ти робиш бізнес. Я щаслива, коли це так. Шкода, що ти ніколи не говорив мені про це раніше. Я могла бути поганою дружиною…
— Невірною, — виправив її Ростопчин. — Погана дружина — півбіди, рідна моя, а от коли дружина, кинувши сина, тікає з твоєї постелі в постіль до іншого чоловіка, де зовсім інша справа.
— Ти говориш безтактно.
— Хіба я сказав неправду?
Софі посміхнулася своєю мертвою усмішкою; він помітив, як її пальці шарпали серветку; вона вважає, що бореться за сина, подумав він; коли вона втекла від мене, кинувши Женю, їй і на думку не спадало, що хлопчика скалічено; дитинству потрібна мати, зрілості — батько.
— Не треба сваритися, любий. Коли я побачу, як містер Степанов передаватиме тобі гроші, я перегляну своє рішення. Інакше мій адвокат, ти повинен його пам’ятати, заарештує твою покупку. Будь ласка, не сердься, можливо, я жорстока з тобою, але я — мати.
— Мати. Так, це правильно, — сказав Ростопчин і повторив — Мати… Я залишу тебе на хвилинку, рідна моя, я забув у номері апарат, хочу зробити фотографії в «Сотбі»…
— Я піднімуся з тобою. Мені захотілося поглянути на твій номер, любий, ти, сподіваюсь, не проти?
Ростопчин похолов від гніву, ще якась мить — і він вибухнув би, але згадав, що у ванній стоїть великий, позолочений телефонний апарат; я подзвоню Степанову з ванної; ввімкну душ, — заболіла голова, вночі пив, — подзвоню йому й скажу, щоб він зайшов у банк, у будь-який банк, і відкрив рахунок на сто фунтів, на двадцять, це не так важливо, на скільки, але щоб він написав при ній на чеку цифру п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів; ця дурепа повірить, вона ж ніколи нічого не знала про наше трикляте життя, ніколи не знала, як заробляють, вона вміла витрачати, нічого іншого вона не вміла…
… Він пропустив Софі, відчинивши перед нею двері, ввімкнув телевізор; по першій програмі передавали останні вісті, по другій ішла передача про тварин Індії, слони добре ревуть, прекрасно, багато шуму, підходить, та ще у ванній вода, вона не почує. Ростопчин обчистив Софі банан, відкрив міні-бар, узяв сік, вибачився, «страшенно заболіла голова, я зараз, одну хвилинку, пив цілу ніч, старий дурень», увійшов до ванної, пустив душ, зняв телефонну трубку, прикрив долонею, попросив портьє з’єднати з «Савойєм»; назвав тамошній телефоністці прізвище Степанова; гудки були довгі, тягучі, ніхто не відповідав; але ж він не міг піти в «Сотбі», ще рано! 'В нього є ще півгодини, він не міг, не міг піти, повторював Ростопчин, сидячи на краєчку ванни, відчуваючи до себе гостру гидливу й безнадійну жалість.
XI
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Все, загинув наш Врубель, хоч і живий ще. Він утратив зір, настала повна сліпота.
Боже, боже, яка лиха доля спіткала Росію!