га з тилу. Гіларі описав нам, де були розташовані полки в білих і червоних та зелених і синіх одностроях і як вони під час битви утворювали щоразу нові візерунки, подібно до кольорових скелець у калейдоскопі. Знову й знову чули ми імена Коловрат і Баґратіон, Кутузов, Бернадот, Милорадович, Сульт, Мюрат, Вандам і Келлерман, бачили чорні клуби диму, що здіймалися над гарматами, чули свист гарматних ядер над головами воїнів, полиск багнетів, коли перші промені сонця пронизали туман; як нам здавалося, ми справді чули зіткнення важкої кавалерії й відчували, як втрачає сили власне тіло, коли зминаються цілі шеренги піхоти під тиском нової хвилі противника. Про 2 грудня 1805 року Гіларі міг розповідати годинами, та незважаючи на це, був переконаний, що в його описах все подано в надто скороченому вигляді, він неодноразово заявляв, що про все, що відбулося того дня, варто було розповідати в якійсь іще не вигаданій систематичній формі: хто саме, де і як загинув, або ж врятував своє життя, або просто те, як виглядало поле битви з приходом ночі, як кричали й стогнали поранені та ті, хто саме помирав, але для такого опису потрібна ціла вічність. Врешті оповідачеві, який не може всього знати, не залишиться нічого іншого, окрім того, щоб підсумувати все сміховинною фразою: «Битва розгорталася зі змінним успіхом», — або якимось іншим безпомічним і безглуздим виразом. Усі ми, навіть ті, хто гадав, що звертає увагу на найменші деталі, задовольнялися тими самими шаблонами, якими вже надто часто послуговувалися інші. Ми намагаємося відтворити дійсність, але що більше зусиль ми докладаємо, то більше пробивається те, що завжди можна було побачити в історичному театрі: падає барабанщик, піхотинець якраз прохромлює багнетом свого противника, вирячене кінське око, незворушний імператор в оточенні своїх генералів посеред завмерлої веремії битви. Наші заняття історією, такою була теза Гіларі, завжди є заняттям із уже закінченими, закарбованими в пам’яті картинами, на які ми постійно дивимося, тоді як істина ховається деінде, у якомусь досі ніким не знаному місці. Я також, додав Аустерліц, від цієї битви трьох імператорів, незважаючи на її численні описи, які мені доводилося читати, зберіг у пам’яті тільки картину розгрому союзників. Будь-яка спроба зрозуміти перебіг так званих бойових дій неминуче обертається цією єдиною сценою, у якій юрби російських і австрійських солдатів пішки й у сідлі тікають на замерзлий Сатченський став. Я бачу, як гарматні ядра на цілу вічність зависають у повітрі, бачу інші ядра, що врізаються в кригу, бачу нещасних, які, розпростерши руки, зісковзують зі здиблених крижин, я бачу їх, хоч як дивно, не власними очима, а короткозорими очима маршала Даву, який у шаленому марші примчав зі своїми полками з Відня і який в окулярах, зав’язаних тасьмами на потилиці, роззирається посеред цієї битви, нагадуючи своїм виглядом перших автомобілістів чи авіаторів. Коли я згадую сьогодні описи Андре Гіларі, сказав Аустерліц, то пригадую також, як у мені зростало переконання, що якимось загадковим чином я пов’язаний із цим славетним минулим французького народу. Що частіше Гіларі промовляв перед класом слово «Аустерліц», то більше ставало воно моїм іменем, і все більше мені здавалося, що те, що я спершу сприйняв як порочну пляму на мені, перетворюється на сяючий знак, який постійно виринав переді мною, багатообіцяльний, мов те сонце, що зринало над грудневим туманом того самого Аустерліца. Весь навчальний рік мене не полишало відчуття, що я — обранець, і це відчуття, яке, як я сам чудово знав, жодним чином не відповідало моєму сумнівному статусу, збереглося в мені на все життя. Наскільки мені відомо, ніхто з моїх однокласників у Стовер-Ґрендж не дізнався про моє нове ім’я, і навіть ті вчителі, яким Пенрит-Сміт повідомив про наявність у мене другого імені, далі називали мене Еліас. Андре Гіларі був єдиним, кому я сам сказав, як мене звати насправді. Це було невдовзі після того, як ми здали невеликий твір про поняття «імперія» і «нація», коли Гіларі в позаурочний час покликав мене до свого кабінету, щоб мою роботу, відзначену оцінкою «А» з трьома плюсами, вручити мені особисто, а не разом, як він висловився, з іншими опусами. Хоча він час від часу публікувався у фахових історичних часописах, та, за його словами, і сам не зміг би за такий відносно короткий час написати таке проникливе дослідження, тож він хотів знати, звідки взялася така моя обізнаність в історичній науці, може, це в мене з дому, завдяки батькові чи старшому братові. Коли я заперечно відповів на запитання Гіларі, то мав докласти зусиль, щоб опанувати себе, і в цій, як мені здавалося, нестерпній ситуації сталося так, що я відкрив йому таємницю мого справжнього імені, після чого він довго не міг заспокоїтися. Вчитель постійно хапався за голову, голосно висловлюючи свій подив, так, ніби провидіння нарешті послало йому учня, про якого він мріяв усе життя. Весь той час, який мені ще залишалося провести в Стовер-Ґрендж, Гіларі підтримував і заохочував мене всіма можливими способами. Насамперед я вдячний йому за те, сказав Аустерліц, що з таких предметів, як історія, латина, німецька та французька, я залишив далеко позаду решту своїх однокласників, і, одержавши щедру стипендію, міг обрати свій шлях, що вів мене до свободи, у чому тоді я був цілком переконаний. На прощання Андре Гіларі передав мені зі своєї колекції пам’ятних предметів, пов’язаних із Наполеоном, темний картон в золотому обрамленні, на якому під блискучим склом було закріплено три дещо крихкі з вигляду листки верби з острова святої Єлени та шматочок лишайника, подібний до гілочки блідого корала, який, судячи з напису, один із предків Гіларі 31 липня 1830 року зняв із важкої гранітної плити на могилі маршала Нея. Ці пам’ятні предмети, які, власне, не мають якоїсь безпосередньої цінності, досі зберігаються в мене, сказав Аустерліц. Вони, напевне, важливіші для мене, ніж будь-яка картина, по-перше тому, що ці збережені релікти, лишайник та засохлі ланцетоподібні листочки, попри свою крихкість, понад століття потому залишилися неушкодженими, а по-друге, вони щодня нагадують мені про Гіларі, без якого я точно не зміг би вийти з тіні пасторського дому в Бала. І саме Гіларі був тим, хто на початку 1954 року, після смерті мого прийомного батька в притулку Денбіґа, взяв на себе клопіт розібрати нечисленні папери, що залишилися від нього, а потім через те, що Еліас знищив будь-які вказівки на моє походження, взявся за сповнену численних труднощів справу набуття мною громадянства. Гіларі регулярно навідував мене, коли я навчався в Оріел-коледжі, у якому свого часу навчався й він сам, і коли була нагода, ми вирушали разом на екскурсії до порожніх, закинутих садиб, яких у повоєнний час було чимало навіть на околицях Оксфорда. Поки я навчався в школі, сказав Аустерліц, окрім підтримки Гіларі, мені особливо допомогла дружба з Джеральдом Фіцпатриком, завдяки якій я міг позбутися гнітючих самосумнівів, що іноді мене охоплювали. Коли я перейшов до старших класів гімназії, за звичаєм, поширеним тоді в інтернатах, до мене приставили Джеральда — як мого фактотума. Його завданням було підтримувати чистоту в моїй кімнаті, пуцувати мої чоботи та заносити тацю з начинням для чаю. З першого ж дня, коли він попросив у мене одну з нових фотографій нашої команди з регбі, на якій у першому ряду праворуч можна було побачити й мене, я помітив, що Джеральд почувається так само самотньо, як і я, сказав Аустерліц, який потім, буквально за тиждень після нашої зустрічі в готелі Great Eastern без зайвих коментарів надіслав мені копію згаданої ним світлини.