На такому шарі ґрунту, насиченому прахом і кістками розкладених тіл, місто росло протягом XVII і XVIII століть, перетворившись із часом на химерний, дедалі заплутаніший лабіринт прогнилих провулків і будинків, споруджених абияк із балок, глини та іншого підручного матеріалу для представників найнижчих верств Лондона. Десь у 1860-ті — 1870-ті роки, ще до початку спорудження обох північно-східних вокзалів, мешканців цих жалюгідних халуп було насильно виселено, а велетенські маси землі разом із похованнями перекопано й вивезено, щоб відповідно до планів, розроблених інженерами, якомога ближче до межі, де починався Сіті, можна було прокласти залізничні колії, які на кресленнях виглядали як м’язи й нерви в анатомічному атласі. Невдовзі місцевість перед брамою Бішопсґейт перетворилася на суцільне сіро-коричневе болото, на нічийну землю, де не залишилося жодної живої душі. Веллбрукський струмок, канави й стави, погоничі, вальдшнепи й чаплі, в’язи й шовковиця, сад оленів Пола Піндара, хворі на голову з Бедлама та знедолені з Енджел-аллей, з Пітер-стрит, зі Світ-Епл-Корт та Свон-Ярд безслідно зникли, так само зникли тепер і мільйонні юрби, які день у день протягом цілого століття проходили через вокзали Бродґейт та Ліверпуль-стрит. Але тоді мені здавалося, сказав Аустерліц, ніби після довгої відсутності мертві повернулися і заповнили сутінки довкола мене своїм химерним, сповільненим, невпинним снуванням. Пригадую, наприклад, як одного тихого недільного ранку я сидів на лавці на одному з найпохму-ріших перонів, до якого прибували поїзди з порту Гаридж, там я довго спостерігав за одним чоловіком, який до своєї заношеної залізничної уніформи мав на голові білосніжний тюрбан і змахував мітлою з бруківки то тут,
то там різне сміття. За цим заняттям, яке своєю безцільністю нагадувало вічне покарання, що, як подейкують, сказав Аустерліц, нам доведеться терпіти після смерті, він із цілковито відстороненим виглядом виконував одні й ті самі рухи, послуговуючись при цьому замість справжнього совка картонною кришкою від якоїсь коробки, у якій було відірвано одну боковину і яку він поступово просував уперед ногою, спершу вгору по перону, а потім у зворотному напрямку, аж поки дійшов до висхідної точки, де в будівельному паркані, що оточував внутрішній фасад вокзалу і сягав аж до третього поверху, були низькі двері, саме з цих дверей півгодини тому він і з’явився, а пізніше одним ривком, як мені здалося, знову зник. Мені досі незрозуміло, що спонукало мене піти слідом за ним, сказав Аустерліц. Майже всі вирішальні кроки у своєму житті ми робимо завдяки якомусь неясному внутрішньому поруху. Хай там що, але того недільного ранку я раптом сам опинився за високим парканом, а саме безпосередньо перед входом до так званої