гади, за якими і в яких крилися речі з іще значно давніших часів, одне було завжди сховане в іншому, подібно до того лабіринтного склепіння, що, як мені здавалося, я міг розгледіти в запиленому сірому світлі і яке безкінечною вервечкою простягалось переді мною. Направду, у мене було почуття, сказав Аустерліц, що ця зала чекання, у центрі якої я стояв, як засліплений, містила в собі всі години мого минулого, всі мої притлумлені ще з давніх часів страхи й бажання, так ніби чорно-білий ромбовий візерунок кам’яних плит у мене під ногами став полем, де мав бути розіграний ендшпіль мого життя, так ніби це поле простягалося на всю поверхню часу. Можливо, саме тому в напівтемряві зали я угледів двох осіб середнього віку, вбраних у стилі тридцятих років, жінку в габардиновому пальті та капелюшку набакир, а поряд з нею худорлявого чоловіка в темному костюмі та з комірцем священника. І не тільки священника та його дружину я побачив тоді, сказав Аустерліц, а й хлопчика, якого вони прийшли зустрічати. Він сидів самотою збоку на лавці. Його ноги в білих гольфах ще не сягали до землі, і якби не маленький наплічник, що він його тримав, обхопивши руками, у себе на колінах, то гадаю, сказав Аустерліц, я би його не впізнав. Але я таки впізнав його, саме через отой маленький рюкзачок, і, наскільки я міг пам’ятати, вперше за все своє життя згадав себе самого якраз у ту мить, коли збагнув, що вже був у цьому залі чекання тоді, коли понад півстоліття тому приїхав до Англії. Той стан, який охопив мене тоді, сказав Аустерліц, мені, як і багато чого ще, важко описати, бо для цього бракує слів, так само, як бракувало мені слів тоді, коли до мене підійшли ті двоє незнайомих людей, мову яких я не розумів. Пригадую лише, що коли я побачив того хлопчика на лавці, то крізь глухе заціпеніння до мене проникло усвідомлення того, якого руйнівного впливу протягом багатьох минулих років завдала мені покинутість, пригадую також неймовірну втому, що зійшла на мене від думки про те, що я ніколи по-справжньому і не жив або лише зараз народився, так би мовити, на порозі власної смерті. Про причини, які влітку 1939 року спонукали пастора Еліаса та його бліду дружину взяти мене до себе, я можу лише здогадуватися, сказав Аустерліц. Не маючи власних дітей, вони, можливо, сподівалися протидіяти заціпенінню почуттів, яке, безперечно, з кожним днем ставало все нестерпнішим, тож вирішили взятися за виховання хлопчика, якому на той час було чотири з половиною роки, а може, вони за велінням з неба почувалися зобов’язаними зробити такий вчинок, що виходив би за рамки звичайної благодійності й вимагав би відданості й самопожертви. Також можливо й те, що вони вважали за необхідне врятувати від вічного прокляття мою неторкнуту християнською вірою душу. Проте я й сам не можу розповісти, що відбувалося зі мною на початку мого перебування в Бала під опікою подружжя Еліас. Я пригадую новий одяг, через який я почувався дуже нещасним, так само пригадую незбагненне зникнення зеленого рюкзачка, а ще мені здається, ніби я навіть пам’ятаю щось про те, як вмирала моя рідна мова, про те, як із кожним місяцем її шемрання ставало дедалі тихішим, і я думаю, що вона принаймні якийсь час ще була в мені, ніби якесь шкрябання чи стукіт когось, посадженого під замок, який завжди, коли на нього звертають увагу, зачаюється і мовчить. І, без сумніву, за короткий час цілком забуті мною слова разом з усім, що до них належало, залишились би назавжди засипаними на дні моєї пам’яті, якби завдяки збігові різних обставин того недільного ранку я не ввійшов до старої зали чекання на станції Ліверпуль-стрит — якраз за кілька тижнів до того, як вона назавжди зникла у процесі реконструкції. Не маю жодного уявлення, скільки часу я простояв у тій залі, сказав Аустерліц, так само не пам’ятаю, як я потім опинився назовні і яким шляхом ішов через Бетнал-Ґрин або Степні, поки вже в сутінках повернувся нарешті додому, де знеможений, як був, у змоклому одязі впав на ліжко й заснув глибоким, болісним сном, із якого пробудився аж наступної ночі, що з’ясувалося лише після кількаразових моїх підрахунків. У мене був такий сон, коли тіло вдає, ніби воно мертве, поки в голові крутяться гарячкові думки, уві сні я перебував всередині зіркоподібної фортеці, в одному з цілковито відрізаних від зовнішнього світу кам’яних мішків, з якого я намагався вирватися на волю через довгі, низькі коридори, що вели мене через усі будівлі, які я будь-коли бачив чи описував. То був лихий сон, який ніяк не закінчувався, його головна дія переривалася іншими епізодами, у яких я з висоти пташиного польоту дивився на ландшафт без вогнів, через який кудись квапився малесенький поїзд із дванадцятьма мініатюрними вагончиками земляного кольору та чорним як сажа локомотивом, над яким стелилося пасмо диму і кінець якого нагадував велике страусине перо, що під час швидкої їзди погойдується то в один, то в інший бік. А потім крізь вікно в купе я дивився на темні ялинові ліси, долину річки, яка глибоко врізалася в ландшафт, хмарні гори на видноколі та вітряки, що високо здіймалися над дахами притулених до них будинків і чиї широкі лопаті раз у раз розтинали світанкові сутінки. Поміж цих сновидінь, сказав Аустерліц, він відчував, як десь буквально з-за його очей назовні просочуються образи, наділені неймовірною безпосередністю, та, прокинувшись, не міг пригадати навіть їхніх обрисів. Тепер я помічаю, наскільки нерозвинута в мене навичка до спогадів і, навпаки, як часто я докладав зусиль, щоб, якщо змога, взагалі ні про що не згадувати та уникати всього, що так чи так могло мати стосунок до мого невідомого мені походження. Хоча сьогодні це звучить для мене цілком неймовірно, проте я, наприклад, нічого не знав про завоювання Європи німцями, про державу рабів, яку вони створили, і також нічого про ті переслідування, яких мені вдалося уникнути, а коли я щось і знав, то знав не більше, ніж, наприклад, яка-небудь продавчиня знає про чуму або холеру. Для мене світ закінчився наприкінці дев’ятнадцятого століття. Далі я не наважився заходити, проте, власне, вся історія архітектури й цивілізації буржуазної епохи, яку я досліджував, прямувала в напрямку катастрофи, що вже тоді починала вимальовуватися. Газет я не читав, оскільки, як я знаю тепер, боявся неприємних відкриттів, радіо я вмикав лише в певні години, все більше й більше плекав свої захисні реакції, розвиваючи щось на кшталт карантину чи імунної системи, яка захищала мене від усього, що хоч би віддалено стосувалося передісторії моєї особи, яка намагалася вберегтися у замкненому просторі, що ставав дедалі меншим. Окрім того, я був постійно, протягом десятиліть, зайнятий накопиченням знань, що слугувало для мене своєрідним компенсаторним замінником пам’яті, а якби сталося так, що, попри всі заходи безпеки, до мене таки просочилася небезпечна новина, то я, очевидно, зміг би вдати із себе сліпого й глухого та швидко все забути, як будь-яку іншу дрібну неприємність. Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, готового виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів і нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном і до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом. Про те, як я провів час до кінця того року, сказав Аустерліц, я не можу нічого повідомити; я тільки пам’ятаю, що наступної весни, коли мій стан трохи покращився, під час однієї з перших прогулянок неподалік Британського музею я зайшов у букіністичну книгарню, до якої раніше регулярно навідувався в пошуках гравюр із архітектурними краєвидами. З відстороненим виглядом я проглядав різні шухляди і ящики, хвилинами вдивлявся в яке-небудь зоряне склепіння, діамантовий фриз, ермітаж, ротонду чи мавзолей, не усвідомлюючи, на що я дивлюсь і чому. Власниця букіністичної книгарні, Пенелопа Пісфул, дуже гарна з себе пані, якою я захоплювався вже багато років, сиділа, як то було в неї заведено в ранкові години, трохи збоку за письмовим столом, заваленим паперами та книжками, і розв’язувала кросворд на останній сторінці газети