у в Аґати уявлення про кращий світ було доволі строкате, сформоване під впливом Жака Оффенбаха, яким вона дуже захоплювалася, до речі, саме з цієї причини, сказала Вера, я й одержав своє, зовсім не типове для чехів ім’я. Це зацікавлення французькою культурою в усіх її проявах я, як захоплена романістка, поділяла з Аґатою так само, як і з Максиміліаном, саме воно стало основою нашої дружби, що зав’язалася з першої ж розмови в день їхнього переїзду, а ця дружба цілком природно вилилася в те, сказала до мене Вера, сказав Аустерліц, що вона, Вера, на відміну від Аґати й Максиміліана, маючи можливість вільно розпоряджатися своїм часом, після мого народження запропонувала на кілька років, поки я не піду в підготовчу школу, перебрати на себе обов’язки моєї няньки, то була пропозиція, сказала Вера, про яку я пізніше жодного разу не шкодувала, адже навіть тоді, коли я ще не вмів сам говорити, їй здавалося, що ніхто не розуміє її краще за мене, і коли мені не було й трьох років, вона мала велику приємність насолоджуватися моїми здібностями в мистецтві ведення бесіди. Коли ми прогулювалися серед грушевих та вишневих дерев порослими травою пагорбами семінарського саду або в теплі дні бродили тінистими алеями парку Шенборнського палацу, нашою розмовною мовою, за домовленістю з Аґатою, була французька, і тільки тоді, коли пізнього пообіддя ми поверталися додому й коли Вера готувала для нас вечірню перекуску, обговорюючи, так би мовити, домашні й дитячі справи, ми розмовляли чеською. Промовляючи ці слова, Вера мимоволі, як я припускаю, сказав Аустерліц, перейшла на чеську, і хоча ні в аеропорту, ні в державному архіві, ні навіть коли я завчив напам’ять запитання, що не надто стало би мені в пригоді, якби я пішов за іншою адресою, я й гадки не мав, що колись стикався з цією мовою, проте зараз я зрозумів практично все, що говорила Вера, ніби глухий, що до нього якимось дивом повернувся слух, мені хотілося заплющити очі й довго-предовго слухати ті багатоскладові слова, що поквапно злітали з її вуст. Особливо в теплу пору року, сказала Вера, повернувшись після прогулянки, вона мала найперше відсунути вбік вазони з геранню, щоб я зі свого улюбленого місця на підвіконні міг дивитися на садок із бузком і низенький будинок навпроти, у якому мав свою майстерню горбатий кравець на ім’я Моравець, і поки вона нарізала хліб й ставила воду на окріп, я повідомляв їй у вигляді безперервного коментаря все, чим якраз займався Моравець, який то лагодив затертий поділ піджака, то порпався в коробці з ґудзиками, то вшивав стьобану підкладку в пальто. Та найголовнішим для мене, сказала Вера, сказав Аустерліц, було не проґавити той момент, коли Моравець відкладає убік голку з ниткою, великі ножиці та інше кравецьке знаряддя, прибирає свій робочий стіл, обтягнений сукном, розгортає на ньому подвійний аркуш газети, а на цьому аркуші розкладає свою вечерю, на яку, очевидно, вже давно з радістю чекав і яка відповідно до пори року складалася то з невеликої порції білого сиру із зеленого цибулькою, однієї редьки, пари помідорів із цибулею, копченого оселедця або вареної картоплі. Тепер він перекладає дошку для прасування рукавів на ящик, тепер він іде на кухню, тепер дістає пиво, тепер гострить ножа, відрізає скибку від твердої ковбаси, робить великий ковток зі своєї склянки, ребром долоні витирає губи від піни, так чи приблизно так, щоразу однаково, та все-таки трохи інакше, сказала Вера, майже кожен вечір описував я для неї вечерю кравця, і водночас мені частенько нагадували не забувати про мій власний, порізаний смужками бутерброд. Вера, після того, як розповіла мені про моє химерне захоплення такими спостереженнями, підвелася й прочинила внутрішню та зовнішню рами вікна, щоб я міг подивитися на сусідський сад, де якраз розквітнув бузок, такий білий і густий, що у вечірніх сутінках здавалося, ніби в розпал весни випав сніг. І солодкавий запах, що ширився через садовий паркан, а також серп молодика, який вже здійнявся над дахами, відгомін церковних дзвонів у нижніх кварталах міста та жовтий фасад будинку кравця із зеленим балконом, на якому у свій час нерідко можна було побачити Моравця, що, за словами Вери, вже давно помер, побачити, як він розмахує у повітрі наповненою жаринами праскою, ця, а також інші картини вишиковувалися в цілу вервечку спогадів, сказав Аустерліц, переходячи одна в одну, і хоч як глибоко вони були заховані й замкнені в мені, тепер, коли я дивився у вікно, вони знову поставали перед моєю свідомістю в яскравому світлі, так само було й тоді, коли не промовивши ні слова, Вера відчинила двері до кімнати, у якій окрім ліжка з балдахіном, вигнутими стовпчиками й високими подушками, що залишилися від двоюрідної бабусі, ще стояла невелика канапа, на якій я завжди спав, коли батьків не було вдома. Молодик зазирав до темної кімнати, на ручці напівпрочиненого вікна висіла біла блуза (пригадую, що так часто бувало й раніше, сказав Аустерліц); я побачив Веру такою, якою вона була тоді, коли сиділа разом зі мною на дивані й розповідала мені історії про гори Карконоші та Богемський ліс, я дивився на її незвичайно гарні очі, огорнуті в сутінках ніби якимось серпанком, коли вона, дійшовши до щасливого кінця, знімала окуляри з товстими скельцями й нахилялася до мене. А пізніше, коли вона поряд зі мною заглиблювалася у свої книжки, я ще пригадую, що якийсь час лежав із розплющеними очима, під захистом, як я знав, моєї дбайливої вартівниці в колі білуватого світла, у якому вона сиділа. Найменшим зусиллям волі я міг усе це уявити: горбатого кравця, який, очевидно, вже також приліг у своїй кімнатці, місяць, який обходив колом наш будинок, візерунок килимка й шпалер, навіть напрямок тонких, як волосина, тріщинок на кахлях високої пічки. Та коли ця гра мене стомлювала і я хотів заснути, мені було достатньо дослухатися до тієї миті, коли Вера перегорне сторінку своєї книжки; я досі відчуваю, сказав Аустерліц, чи радше відчуваю знову, як то було, коли моя свідомість поступово розчинялася серед квітів і стебел маку на молочному склі дверей, аж поки я чув тихий шелест наступної перегорнутої сторінки. Під час наших прогулянок, вела далі Вера, коли ми вже знову сиділи у вітальні й вона простягала мені обома трохи непевними руками чашку м’ятного чаю, отже, під час наших прогулянок Семінарським парком, Хотковими садами та іншими зеленими куточками ми майже ніколи не виходили за межі нашої Малої Страни. Лише іноді влітку з візочком, на якому, якщо я правильно пригадую, був закріплений маленький барвистий флюгер, ми робили віддаленіші мандрівки, аж до острова Софії, до школи плавання на березі Влтави або до оглядового майданчика на Петршинському пагорбі, з якого добру годину, а то й довше розглядали все місто, що простягалося перед нами, його численні вежі, що їх усі я знав напам’ять, так само, як і назви всіх семи мостів, перекинутих через ряхтливу річку. Відтоді, як мені стало важко виходити з дому і я вже не бачу майже нічого нового, сказала Вера, картини, які так тішили нас тоді, повертаються до мене з усією ясністю, немовби справжні фантазії. Заразом дуже часто у мене виникає таке відчуття, сказала Вера, ніби я знову, як то було одного разу в дитинстві, дивлюся на Райхенберзьку