Чорно-зелені тиси, що росли попід високими деревами, також були мені знайомі, так само, як і прохолодне повітря, що огорнуло мене на дні улоговини, і вже відцвілі тепер, у квітні, дібровні анемони, незліченні квіти яких вкривали весь парк, і нарешті я збагнув, чому багато років тому під час однієї нашої сільської екскурсії разом із Гіларі мені перехопило подих, коли ми натрапили на один, за своїм плануванням дуже подібний до Шенборнського саду, парк у Ґлостерширі й несподівано вийшли з північного боку до одного зі схилів, що був укритий дрібними листочками та білосніжним березневим квітом Anemone nemorosa.
— Ось так, цією ботанічною назвою залюблених у затінок анемон того пізнього зимового вечора 1997 року, коли ми сиділи огорнені, як мені здавалося, незмірною тишею в будинку на Олдерні-стрит, Аустерліц завершив ще один фрагмент своєї оповіді. Напевне, хвилин п’ятнадцять, а може, навіть і з півгодини збігло в синюватому світлі рівного пломеня газу, коли Аустерліц нарешті підвівся й сказав, що, мабуть, буде на краще, коли цю ніч я проведу під його дахом; відтак він пішов поперед мене нагору й показав мені кімнату, що так само, як і кімната внизу, майже не мала меблів. Лише під стіною стояла польова розкладайка з ручками з обох кінців, чим вона нагадувала ноші. Поряд із ліжком стояв картонний ящик з-під вина Château Gruaud-Larose з чорним витисненим гербом, а на ящику в м’якому світлі лампи з абажуром стояла склянка, карафка з водою та старомодне радіо, корпус якого був виготовлений із темно-коричневого бакеліту. Аустерліц побажав мені доброї ночі й, виходячи, обережно причинив за собою двері. Я підійшов до вікна, подивився на безлюдну Олдерні-стрит, обернувся лицем до кімнати, сів на ліжко, розв’язав шнурки, подумав про Аустерліца, кроки якого долинали із сусідньої кімнати, а потім, ще раз роззирнувшись, побачив на каміні в напівсутінках маленьку колекцію із семи різноформних бакелітових коробочок, кожна не вище двох-трьох дюймів і в кожній, як виявилося, коли я став по черзі їх відкривати й розглядати при світлі лампи, містилися тлінні останки молі; як пояснив мені згодом Аустерліц, це була міль, життя якої добігло кінця посеред стін цього дому. Одну з них — невагому, кольору слонової кістки істоту, зі стуленими крильцями з не знати яким чином витканої матерії, я легенько витрусив з бакелітової коробочки на свою праву долоню. Її лапки, скоцюрблені під тулубом, вкритим сріблястими лусочками, так ніби вона щойно здолала останню перешкоду, були такими тоненькими, що я заледве їх розгледів. Також на межі видимості мерехтіли вусики, високо вигнуті над тільцем. Натомість чітко вирізнялося чорне, ледь випукле око, яке я довго розглядав, перш ніж повернути того нічного духа, який, напевно, сконав багато років тому, проте не мав на собі жодних ознак руйнування, у його вузьку могилу. Перед тим, як лягти в ліжко, я ввімкнув радіоприймач, що стояв на ящику з-під бордо. На круглому освітленому віконечку з’явилися назви міст і станцій, з якими я в дитинстві пов’язував свої уявлення про закордон — Монте Ченері, Рим, Любляна, Стокгольм, Беромюнстер, Гільверсум, Прага й багато інших. Я прикрутив звук і став дослухатися до якоїсь незрозумілої мені мови, яка ширилася ефіром на великі відстані, то був жіночий голос, який часом зникав серед хвиль, потім виринав знову й переплітався із грою двох обережних рук, які десь там, у незнаному мені місті, торкалися клавіш якого-небудь