сказав Аустерліц, це були точні слова Вери, які підсумовували, як він тепер гадає, все його подальше життя. Вера також пам’ятала дванадцятирічну дівчинку з бандонеоном, якій вони довірили мене, куплений в останню мить журнальчик із Чапліном, звук тріпотіння білих хустинок, подібний до того, з яким злітає зграя голубів, що ними махали батьки, проводжаючи своїх дітей, та дивне враження, що поїзд, який спершу безкінечно повільно сунув уздовж платформи, тепер, щойно виїхавши з-під заскленого холу й просунувшись лише на половину своєї довжини, завдяки якомусь обманному маневру, насправді не поїхав геть, а ніби провалився крізь землю. З того дня Аґату немов підмінили, розповідала далі Вера, сказав Аустерліц. Всю її веселість та оптимізм, незважаючи на різноманітні труднощі, тепер застилала зажура, якій вона вже не могла опиратися. Одну спробу відкупитися, як мені здається, сказала Вера, вона таки ще зробила, але потім уже майже не виходила з дому, боялася відчиняти вікна, годинами нерухомо сиділа в синьому оксамитовому фотелі в найтемнішому закутку вітальні або, затуливши обличчя руками, лежала на софі. Вона просто чекала на те, що мало відбутися, а особливо чекала на пошту з Англії та з Парижа. Від Максиміліана вона мала декілька адрес: готель на вулиці Одеон, маленька квартирка поряд зі станцією метро «Ґласьєр» і третя адреса, сказала Вера, у районі, назви якого я вже не пригадую. Аґата терзала себе думкою про те, що у вирішальний момент переплутала адресу й сама була винна в тому, що листування обірвалося, проте водночас вона побоювалась, що листи Максиміліана, адресовані до неї, були конфісковані службою безпеки вже у Празі. І справді, аж до зими 1941 року, поки Аґата жила на вулиці Шпорковій, її поштова скринька залишалася порожньою, так ніби, — як одного разу вона трохи дивно висловилася, — якраз ті з наших повідомлень, на які ми покладаємо останню надію, приходять не на ту адресу або їх проковтують злі духи, що витають скрізь у повітрі. Наскільки точно ця заувага Аґати виражала той невидимий жах, який своїм тягарем гнітив тоді Прагу, я зрозуміла тільки пізніше, сказала Вера, коли дізналася про істинний розмах спотворення права під німцями та про щоденні насильницькі акти, які вони чинили в підвалі палацу Печека, у в’язниці Панкрац, а також в Кобилісах, де було місце проведення страт. За якийсь проступок, невелике порушення запровадженого порядку, людина мала дев’яносто секунд на виправдання перед суддею, а потім вас могли засудити до смертної кари й відразу повісити в камері екзекуцій, що розташовувалась по сусідству із судовою залою, у тій камері попід стелею проходила залізна рейка, по якій можна було за необхідності відсовувати вбік підвішені мертві тіла. Рахунок за цю прискорену процедуру передавали родичам повішеного чи гільйотинованого з приміткою, що суму можна виплачувати в щомісячних ратах. І хоча в той час про всі ці справи мало що просочувалося назовні, страх перед німцями розповзався містом, як отруйні міазми. Аґата стверджувала, що цей страх навіть прокрадався крізь зачинені вікна і двері й перехоплював подих. Коли я згадую ті перші два роки після так званого початку війни, сказала Вера, то мені здається, ніби то був якийсь вир, що все швидше затягував нас кудись униз. З радіо потоком ішли новини, і диктори зачитували якимось дивним, різким, гортанно-здушеним тоном повідомлення про безкінечні успіхи вермахту, який за короткий час окупував увесь європейський континент, та про нові успішні кампанії, які крок за кроком, очевидно, з непорушною логікою, відкривали перед німцями шлях до світового панування, і тоді перед ними, як належними до обраного народу, відкривалися найблискучіші перспективи. Мені здається, сказала Вера, сказав Аустерліц, що навіть ті з німців, хто ще до останнього сумнівався, у ці роки безперервних перемог впали в стан ейфорії, що виникає на великій висоті, а нам, пригнобленим, які жили, так би мовити, нижче рівня моря, залишалося тільки дивитися на те, як все народне господарство країни прибирає до своїх рук СС і як одне за одним усі підприємства переходять під німецьке управління. Навіть повстяно-пантофельну фабрику було аріїзовано. Тих коштів, які ще мала Аґата, заледве вистачало для найнеобхіднішого. Її банківські рахунки були заблоковані відтоді, як вона була змушена подати майнову декларацію на восьми сторінках із десятками пунктів. Їй було також суворо заборонено продавати якісь реальні цінності, картини чи антикваріат, і я пам’ятаю, сказала Вера, як одного разу вона показала мені одне місце в розпорядженні окупаційної влади, у якому було сказано, що в разі порушення цього припису, як до зазначеного єврея, так і до покупця будуть застосовані суворі поліцейські заходи. «Зазначений єврей!» — вигукнула Аґата, а потім сказала, — «Як вони пишуть, ці люди! У мене просто все темніє перед очима». Наскільки пригадую, пізньої осені 1941 року, сказала Вера, Аґата була змушена віднести до місця обов’язкової здачі своє радіо, грамофон разом із усіма її улюбленими платівками, похідний і оперний біноклі, музичні інструменти, прикраси, хутряні вироби та весь гардероб, який залишився від Максиміліана. Через якусь помилку, якої вона припустилася, одного морозного дня, — а того року, сказала Вера, зима почалася дуже рано, — її відрядили розчищати сніг на аеродром Рузине, а під ранок, близько третьої години, ще глупої ночі, до неї прийшло двоє вістових із відділу культури, на яких вона вже давно чекала, і повідомили, що за шість днів її вивозять із міста. Ці вістові, як описувала їх Вера, сказав Аустерліц, були якось дивно подібні один до одного, у них були якісь невиразні, мінливі обличчя, вони мали на собі куртки з різними складками, кишеньками, ґудзиками та поясом, і хоча було незрозуміло, для чого потрібні всі ті аксесуари, ці куртки здавалися особливо практичними. Тихим голосом вони щось говорили, звертаючись до Аґати, а потім вручили їй стос паперів, у яких, як виявилося, містилися всі, до найменших деталей, приписи й розпорядження: де й коли мала з’явитися зазначена особа, що з одягу — спідниця, дощовик, теплий головний убір, утеплення для вух, рукавиці, нічна сорочка, спідня білизна тощо — слід мати з собою, які особисті речі взяти в дорогу, наприклад, набір для шиття, вазелін, спиртівку та свічки; також було повідомлено, що загальна вага багажу не мала перевищувати 50 кілограмів, був список того, що могло входити до ручної поклажі та до продуктового пайка, вказувалося, що всі валізи мають бути помічені: пункт призначення та особистий номер, що всі формуляри мають бути заповнені й підписані, що заборонено брати із собою диванні подушки та інші меблеві предмети, заборонено виготовляти наплічники чи сумки із перських килимів, зимових пальт та решток цінних тканин, заборонено брати із собою запальнички, так само як і курити на збірному пункті та в дорозі, і що в будь-якому разі зазначена особа має беззаперечно виконувати кожне розпорядження офіційних органів. Аґата була неспроможна дотримуватися всіх цих приписів, складених, як я і сама зараз бачу, просто таки нудотною мовою; вона лише хаотично скинула в торбу деякі цілком непрактичні речі, так ніби збиралася на недільний пікнік, тож урешті, хоч як мені було тяжко й огидно почуватися співучасницею, але пакування речей я взяла на себе, поки Аґата, відвернувшись до вікна, все дивилася на безлюдний провулок. Раннього ранку в призначений день ми вийшли в сутінках з дому, міцно прив’язали багаж до санчат і, не обмовившись жодним словом, вирушили серед снігової заметілі в довгу дорогу лівим берегом Влтави попри ботанічний сад, аж до ярмаркових павільйонів у Голешовіце. Що ближче ми підходили до того місця, то частіше з темряви виринали маленькі групки людей із важким багажем, які щосили пробиралися в тому самому напрямку крізь уже справжню хурделицю, за якийсь час утворився довжелезний караван, у якому близько сьомої години ми прибули до вхідної брами, заледве освітленої однією слабенькою жарівкою. Там ми чекали, стоячи серед тривожного гудіння натовпу, яке то наростало, то стишувалося, там були старі й діти, люди заможні й прості, і всі вони, відповідно до припису, повісили собі на шию таблички, закріплені на шпагаті, на яких був їхній номер. Аґата невдовзі сказала мені, щоб я вже верталася. На прощання вона обійняла мене й промовила: «Бачиш, там парк Стромовка? Чи не могла б ти часом гуляти там за мене? Я так любила це гарне місце. Можливо, коли ти дивитимешся в темну воду ставків, то якогось дня побачиш там і моє обличчя». Ну от, а потім, сказала Вера, я пішла додому. Більше двох годин поверталася я до вулиці Шпоркової. Я намагалась уявити, де зараз перебуває Аґата, чи вона досі чекає під ворітьми, чи вже потрапила всередину, на територію ярмарки. Як там все виглядало, я дізналася тільки через багато років від одного з тих, кому вдалося вижити. Всіх, кого мали вивозити, зібрали в дерев’яному бараку, який серед зими не опалювали, і тому там стояв лютий холод. То було закинуте приміщення, і там у бляклому світлі панував справжнісінький гармидер. Багато з новоприбулих мали подати свій багаж на огляд, гроші, годинники та інші цінні речі слід було здати гауптшарфюреру Фідлеру, який наганяв на всіх страх своєю грубою безцеремонністю. На одному столі лежала ціла гора столового срібла, поряд — лисячі шуби