veverka, і її гарне обличчя розплилося в усмішці. А потім Вера розказала мені, сказав Аустерліц, що восени ми, стоячи біля верхнього муру Шенборнського саду, часто дивилися, як білочки закопують свої скарби. І щоразу, коли після цього ми поверталися додому, я повинна була читати тобі твою улюблену книжку, хоч ти і знав її всю напам’ять, у книжці йшлося про зміну пір року, сказала Вера й додала, що я особливо довго розглядав зимові картинки, на яких були зайчики, косулі та фазани, які незворушно завмерли від здивування серед присипаного свіжим снігом пейзажу, я просто не міг на них надивитися, й кожен раз, коли ми доходили до тієї сторінки, сказала Вера, сказав Аустерліц, на якій ішлося про те, що сніг просочується крізь гілля дерев і невдовзі вкриває всю поверхню лісу, я дивився на неї й питав: «Але якщо все буде біле, як білочки знатимуть, де вони закопали свої запаси?» Ale když všechno zakryje sníh, jak veverky najdou to místo, kde si schovaly zásoby? Саме так, сказала Вера, звучало те запитання, яке щораз тебе хвилювало й ти постійно його повторював. Ну, то як же білочки знають про це, і що взагалі ми знаємо, і яким чином ми щось пам’ятаємо, і що, врешті, нам так і не вдасться з’ясувати? Минуло шість років після нашого прощання на території ярмарки в Голешовіце, так розповідала Вера далі, аж тут вона довідалася, що у вересні 1944 року Аґата, а з нею ще півтори тисячі інтернованих в Терезин, були відправлені на схід. Вона сама, сказала Вера, довгий час майже не могла думати ні про Аґату, ні про те, що мало з нею трапитися, ні про власне життя, яке тривало в позбавленому сенсу майбутньому. Тижнями Вера не могла прийти до тями, мала відчуття, що в неї всередині щось обірвалося, вона шукала обірвані нитки й не могла повірити, що все справді так і було. Всі її пізніші нескінченні розшуки місця мого перебування в Англії та місця проживання мого батька в Парижі залишилися безрезультатними. Хай би що вона намагалася дізнатися, щоразу виходило так, що всі сліди ніби губилися в піску, адже тоді, коли ціла армія цензорів передивлялася всю пошту, часто минало багато місяців, поки з-за кордону приходила звістка. Можливо, сказала Вера, сказав Аустерліц, все було би по-іншому, якби вона сама могла звернутися до відповідних інстанцій, але для цього їй бракувало як можливостей, так і засобів. І так нечутно проминули роки, ніби один-єдиний свинцевий день. Вона ходила на свою службу в школі та дбала про все необхідне для підтримання власного життя, але відтоді вже не могла нормально дихати й відчувати. Лише в книжках, написаних у позаминулому та минулому століттях, вона, здавалося, часом знаходила розуміння того, що означає залишатися живою. Після таких зауваг Вери часто наставала довга пауза, так ніби ми обоє не знали, що ще сказати, сказав Аустерліц, і так непомітно в затемненій квартирі на Шпорковій минали години. Під вечір, коли я прощався з Верою, тримаючи її невагому долоню у своїй руці, вона раптом пригадала, як Аґата в день мого від’їзду з вокзалу імені Вільсона, після того, як поїзд зник із очей, обернулася до неї й промовила: «Ще минулого літа ми від’їздили звідси в Марієнбад. А тепер, куди ми поїдемо тепер?» Ця ремінісценція, на яку я тоді не звернув особливої уваги, трохи згодом так оволоділа моїми думками, що того ж вечора, незважаючи на те, що зазвичай я нікому не телефоную, я набрав номер Вери зі свого острівного готелю. Так, сказала вона своїм зовсім тихим від утоми голосом, свого часу, влітку 1938 року, ми всі гуртом були в Марієнбаді, Аґата, Максиміліан, вона сама і я. Це були три чудові, просто благодатні тижні. Всі ті надто огрядні й надто худорляві курортники, що страшенно повільно прогулювалися по території зі своїми поїлками, випромінювали, як одного разу мимохідь зауважила Аґата, щось неймовірно миролюбне. Ми зупинилися в подвійному номері пансіону