Nürnberger Nachrichten і був змушений зачекати, поки юрби покупців трохи розійдуться. Як довго я стояв там у заціпенінні, посеред нескінченного потоку німців, зараз мені важко говорити з певністю, сказав Аустерліц, але думаю, що вже була четверта чи п’ята година, коли одна старша пані у своєрідному тирольському капелюшку з півнячою пір’їною зупинилася переді мною й, очевидно, прийнявши мене через мій старий рюкзак за бездомного, своїми покрученими артритом пальцями добула з гаманця одну німецьку марку й обережно передала мені милостиню. Я так і тримав у руці цю монетку з портретом канцлера Аденауера, викарбувану 1956 року, коли вже надвечір їхав поїздом до Кельна, сказав Аустерліц. Майже всю дорогу я простояв у коридорі, дивлячись у вікно. Здається, між Вюрцбурґом і Франкфуртом колія проходила через лісисту місцевість: голі стовбури дубів і буків, а також хвойні дерева тяглися тут милями й милями. І поки я так дивився у вікно, у мене виринув давній спогад про те, що в домі пастора в Бала й також пізніше мені часто снився якийсь безмежний і безіменний край, цілковито вкритий темними лісами, через який я мав проїхати, хоч я й не знав, куди прямую, і мені стало здаватися, сказав Аустерліц, що побачене за вікном було оригіналом тих картин, які роками приходили до мене вві сні. І ще один нав’язливий образ, що тривалий час мене переслідував, пригадався мені тоді: брат-близнюк, який разом зі мною вирушив у якусь безкінечну подорож і незворушно сидів у купе біля вікна, вдивляючись у темряву. Я нічого не знав про нього, навіть не знав його імені, і ми не обмовилися жодним словом, та коли я думав про нього, мене постійно мучила думка, що наприкінці нашої подорожі він помер від виснаження й потім лежав у багажній сітці разом з іншими нашими речами. А потім, вів Аустерліц далі, десь за Франкфуртом, коли вдруге в житті я в’їхав у Райнську долину, вигляд Мишачої вежі в місцевості, що звалася Бінґер Лох, з абсолютною певністю дав мені зрозуміти, чому вежа біля водосховища у Вернуї завжди здавалася мені такою лячною. Я не міг відірвати очей від Райну, що в сутінках ніс свої важкі води, від барж, які ніби нерухомо застигли у воді, занурившись аж до самих бортів, від дерев і чагарників на тому березі, від дерев’яних підпірок, якими були густо поштриховані виноградники, від товстіших горизонтальних ліній стін, що утримували тераси, від сланцево-сірих