високого муру, — безутішний та позбавлений будь-яких бажань, я ходив коридорами, годинами дивився крізь тьмяну шибку на цвинтар, посеред якого ми зараз стоїмо, і не відчував у власній голові нічого, крім чотирьох випалених стінок свого мозку. Згодом, коли мені трохи покращало, у далекоглядну трубу, яку позичила мені одна із сестер-жалібниць, я спостерігав за лисицями, які оселилися на цвинтарі, а також за білками, що рвучко стрибали то в той, то в той бік, а потім несподівано завмирали, часом у полі зору виникали обличчя самотніх людей, а ще, коли потроху смеркало, з плавними змахами крил регулярно з’являлася сова й широкими напівколами перелітала з одного надгробка на інший. Часом я заводив розмову з яким-небудь пацієнтом шпиталю, наприклад, одного разу це був покрівельник, який твердив, буцімто може чітко пригадати той момент, коли під час роботи у нього в голові, в одному конкретному місці, щось луснуло від перенапруження, і зі скрипучого транзисторного приймача, який стояв перед ним на одній із крокв, він уперше почув голоси провісників нещастя, які відтоді його постійно переслідують. Там я також нерідко думав про збожеволілого пастора Еліаса, сказав Аустерліц, як і про кам’яний будинок притулку в Денбіґу, де той так і помер. Тільки про себе самого, про свою власну історію та свій теперішній стан я був неспроможний думати. Лише на початку квітня, за рік після мого повернення з Праги, мене виписали зі шпиталю. Лікарка, що вела зі мною останню розмову, порадила мені пошукати неважку фізичну роботу, щось на кшталт садівництва, тож протягом двох наступних років із самого раннього ранку, коли офісні працівники потоками прямували до Сіті, я вирушав у протилежному напрямку, до Ромфорда, на свою нову роботу, у розсадник одного комунального садівництва, який розташовувався поряд із просторим парком, — тут разом із професійними садівниками було задіяно кілька інвалідів та осіб, які потребували душевного спокою.
Не знаю, сказав Аустерліц, чому саме там, але в Ромфорді за декілька місяців я більш-менш одужав, чи тому, що був у товаристві людей, позначених душевними недугами, але почасти також із веселою вдачею, а може, то був постійний, вологий і теплий мікроклімат оранжерей, м’який запах моху, що наповнював повітря, прямолінійні візерунки, на які натрапляло око, чи, може, сам ритм роботи, обережне проріджування й висаджування в горщики сіянців, пересаджування рослин, які вже достатньо підросли, догляд за парниками та полив за допомогою поливальниці з дрібним розсіювачем, що, напевне, було мені найбільше до вподоби.