Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:
- Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:
- Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан - ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
- Слава!.. Слава!..- залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.
- Стійте, заждіть,- спиняв їх Петро Михайлович,- рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
- Полетить, полетить,- гукали всі.
- Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
- Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,- радив Петро Михайлович,- об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?
- Хто, хто такий? - зацікавились школярі.
- Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
- От добре, от добре,- пораділи школярі, аж у долоні заплескали,- коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
- От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його приїзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі - ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.
- Ну що, немає?
- Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
- Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,- заспокоював.
- Як же тепер - будемо самі пускати? - запитав його Петро.
- Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...
Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
- О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
- Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,- казали інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.
Андрій стиха:
- І так би й дав по...
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
- Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» - боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
- Розступіться! - Всі розступились.
Підняв угору, кинув...
Модель задирчала і... носом у землю.
Всі так і зів’яли:
- От так же...
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».