“У нас із слідчими ой як погано, людей не вистачає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.
Не встиг тоді Козюренко приступити до роботи, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символізувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жовтою начальницькою шкірою…
Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!
Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з бобровим коміром, і скільки іронічних посмішок побачив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на вулицю у цьому шкіряному ветерані!
Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.
Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а полковник відступив, розглядаючи Левинського.
Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шістдесяти років, із сильними, м’язистими руками. Пальці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дряпіжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Левинський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою загадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигейці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:
— Три сотні. — Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. — Але не раджу… — В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: — За таке пальто можна взяти більше.
Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запропонує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким примітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для нього — півсотні, не більше, але клієнт може одразу поскаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…
Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміхнувся якось гірко, опустивши куточки блідих, знекровлених губів, і запропонував:
— Пальто треба перешити. — Підняв обома руками за комір, струсонув. — Матеріал — люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. — Зітхнув. — Але не модне, кожен гляне й не візьме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купувати?
Усе було правильно, і Козюренко не міг не погодитися з оцінювачем.
— Але ж, — почав нерішуче, — де знайти майстра і скільки візьме?
— Я вам пораджу, — довірливо мовив Левинський. — Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді п’ять кусків. І вам зайва сотня, і майстру навар.
“І тобі, — подумав Козюренко. — Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: собі — жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради — півсотні!”
Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його обличчя стало співчутливо-розгубленим.
— Я не примушую вас, — мовив украдливо, — і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процентів комісійних.
Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.
— Пораджусь з дружиною, — відповів. — Зайду завтра.
Левинський допоміг йому заховати пальто до валізи.
— Більше вам ніхто не дасть, — мовив на прощання.
Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як тривожить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обробив він клієнта, і був би на місці Козюренка справжній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.
Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адреси майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолютно пристойний привід для відступу — такі підстаркуваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.
Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озирнувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…
Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-перше, експертиза встановила, що записка Коржеві написана рукою Левинського. По-друге, комірник товарної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.
— Як ми й передбачали, — сказав Козюренко спокійно. — Тепер — нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.
Під час обідньої перерви Левинський випив пляшку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв трохи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жовтуватих зубах і подався до телефону-автомата. Обійшов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.
Покрутив диск і, почувши знайомий голос, запитав:
— Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.
— Вас слухають.
— Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор “Електрон”. О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?
У відповідь лише мугикнули, й Левинський повісив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, — це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава богу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не вистачає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…
Левинський зітхнув. Згадка про гроші завжди тішила й одночасно пригнічувала. Він любив гроші, знав, яку вони мають силу, зітхав, чуючи про примхи американських чи ще якихось мільйонерів, бо сам, маючи гроші, змушений був таїтися, зважувати, чи можна витратити зайвий карбованець. Навіть у колі близьких знайомих Олександр Степанович не хвалився прибутками, навпаки, прибіднювався, скаржився на нестатки й любив позичати гроші. Невеликі суми, для чого йому великі — машину й дачу купувати не збирався, квартира, слава богу, обставлена, — десятку чи п’ять карбованців, це свідчило, що він ледь зводить кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Віддавав гроші акуратно, і йому позичали залюбки, вважаючи людиною бідною й добропорядною.