— Ризиковано, — заперечив Шульга. — Без транспорту вони як без рук, мали ж у своєму розпорядженні лише дві–три години, а якщо б нічого не підвернулося?..
Козюренко махнув рукою.
— Розробляючи заздалегідь подібні операції, злочинці передбачають кілька варіантів викрадення транспорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують машину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.
Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко розгладив на столі клаптик списаного паперу — прізвища працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?
Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:
— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — Постукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єднання. А потім слід розпитати дружину Галати. З незнайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.
Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в разі чого відповідатимеш по закону.
Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.
— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитання, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.
— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?
— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностями, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.
— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?
— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.
— Зауважень до його роботи не було?
— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.
— Що ви хотіли сказати?
— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…
— Спиртним?
— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…
— Якщо тільки пиво… — невпевнено погодився Козюренко.
— Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…
“Базікало цей Засенко, — з неприязню подумав Козюренко. — Встиг уже всім розплескати…”
— Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.
— Якщо вже зайшла про це мова, — почав Вахнічев, — то мушу повідомити, що колись бачив Галату напідпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…
— Для нас нема дрібниць, — заперечив Козюренко, — і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.
— Звичайно, — погодився Вахнічев, — я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.
— Де й коли? Напідпитку чи добряче?..
— Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запропонував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу — з ним уже не можна. Дійшли разом до тролейбуса, посадив його — їдь, мовляв, чоловіче, додому.
— Середній ступінь сп’яніння, — визначив Козюренко. — Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.
— Мабуть, так, — потвердив Вахнічев.
— Він був сам чи з кимось?
— Сам.
— І пив сам?
Вахнічев знизав плечима.
— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…
— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шукаємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…
— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…
— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?
— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вахнічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.
— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з людиною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.
Вахнічев відповів не дуже впевнено:
— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…
— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.
— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.
— З ким же познайомився Галата?
— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.
— Шкода.
— Сам бачу, та що зробиш.
— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?
— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.
— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?
— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімнатах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.
— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?
— Здається, ні.
— А він сам?
— З нашої кімнати — ні.
— Звідки ще міг?
— Хіба один телефон в об’єднанні?
— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з товарознавців?
Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.
— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.
— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.
— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по телефону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…
— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг виїхати на базу?
— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.
— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?
— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.
— А ви самі не їздите по товари?
Вахнічев злегка зашарівся.
— Якщо б виникла така потреба, чому б не поїхати?
— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.
— Галата ж був вільний.
— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.
— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?
У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.
— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.
Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко помітив її і зрозумів по-своєму.
— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.
— Без вашої допомоги навряд чи…
— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…
— Віра Гулько?
— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.
— Хотів би порозмовляти з нею.
— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що захворіла дитина й має бюлетень по догляду.
Шульга кивнув головою.
— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.
Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.
— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, звичайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.