— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Випили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.
— Чому не можна? А що Ребрикову було потрібно від вас?
— Та нічого. Погомоніли, випили…
— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й горілку просто так не питиме.
— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайомі, є що згадати.
— Ох, Пуде, не ходіть околясом!
— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округлилися, він притиснув сплетені пальці до серця й дивився на Шульгу віддано.
— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.
Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.
— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.
— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.
— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?
— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков просив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.
— На державній машині?
— В обідню перерву.
— Що возили? Коли?
— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.
— Що возили?
— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкинути. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні домашні речі везли.
— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.
— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.
— І важкі були валізи?
— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.
— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?
— Аякже. В центрі селища, за магазином.
— І після того не бачилися з Ребриковим?
— Ні, не бачився.
— Але ж розмовляли по телефону.
— У мене ж телефону дома нема.
— А на роботу він не дзвонив?
Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майорові буде важко щось довести.
— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?
— А ви йому?
— Не мав справи.
— І ви ні про що не домовлялися?
Очі в Пуда забігали.
— Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!
— З ким же мали?
— Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!
— Комусь казали про Галату? — несподівано перевів розмову в інше русло майор.
— У нас про Галату тільки й мови…
— Кого ви повідомили, що Галата одержав доручення на норкові шкурки?
— Ось воно що! — нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: — Звідки ж я міг знати про це?
— Не знали?
— Не знав.
— І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?
— Не пам’ятаю.
— Прошу вас пригадати все точно. Свідки твердять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?
Очі в Пуда заскляніли.
— Та не чув я нічого! — вигукнув. — Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності начальства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім — чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович прийшов!
Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натрапило на їхні сліди.
— Я вимушений тимчасово затримати вас, громадянине Пуд, — мовив. — До з’ясування деяких обставин.
Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясувати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяницю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.
Козюренко, почувши це, констатував:
— Такі начебто очевидні версії здебільшого виявляються фальшивими. І чого це так?
— За законом паскудства, — сумно-сумно відповів Шульга.
— Точно, є такий закон! — зареготав Козюренко. — Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний — раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Віщує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?
— А вона не мовчить, — підсунув йому папери Шульга. — Ось рапорт, я просто ще не встиг доповісти.
Полковник швидко проглянув донесення. Автоінспекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслуговував одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера — він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після третьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Автомобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.
— Після того, як вивантажили шкурки, — втрутився Шульга.
— Їдемо, — наказав Козюренко. — Подзвоніть капітану Запорожцевій, нам потрібен експерт.
“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспекції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:
— Коли нарешті можна забрати машину?
Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.
— Шофер? — запитав.
— Так.
— Ви нам будете потрібні. Почекайте там, — вказав на лавку біля входу на майданчик.
— Але ж я тут уже півдня.
— Ну й що? — мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і відійшов до лавки.
Козюренко попросив відчинити “рафик”.
— Прошу вас, капітане, — підсадив Запорожцеву, — поки ви тут, нам робити нічого. — Обійшов навколо “рафика”, вказав Шульзі на колеса. — Я не експерт, — сказав, — але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ востаннє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калюжах.
— Точно, — погодився Шульга. — І зараз ми все з’ясуємо. — Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:
— Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?
Той витягнув з кишені путівку.
— Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двадцять дев’ять.
— А зараз, — Шульга зазирнув у кабіну, — вісімсот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.
— Коли востаннє мили машину? — запитав Козюренко шофера.
— Того ж ранку, коли вкрали.
— П’ятнадцятого?
— Виходить…
— Сорок два кілометри… — роздумливо мовив Козюренко. — За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? — обернувся до шофера.
— Запаска на місці, а більше нічого не було.
— Машину замикали?
Шофер винувато опустив голову.
— Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.
— Завжди? — зацікавився Козюренко. — Як це розуміти?
— З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.
— Щодня? І давно так?
— Уже третій тиждень.
— В’їзд до двору студії вільний?
— Авжеж…
— А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?
Шофер похитав головою.
— Хоча, — пожвавішав нараз, — сидів там один.
— Де?
— Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.