На лікоть йому лягли чужі пальці, й лікоть відразу занімів. І все, що нижче ліктя, – теж. У Костжевського була залізна хватка.
– Ви помиляєтеся, – сказав Костжевський у нього над вухом. – Ви все неправильно розумієте. Він не Вертіго.
– Я не Вертіго! – радісно сказав Вейнбаум.
Усе це перетворювалося вже на якийсь суцільний цирк. Я не Вертіго. Я не Живаго, я не Мертваго, я не Петраго, не Соловаго… Я Ванька-Каїн, я – Ванька-Каїн!
– Ви ідіот, Христофоров, – повторив Вейнбаум. – Стільки готувалися, живіт вередили й не відрізняєте своїх від чужих! Втім, це, я б сказав, глобальна загальнолюдська проблема. Ні, я не Вертіго. Яка опера, яка «Смерть Петронія»? В мене й слуху немає.
– Хто ж тоді?
– А от не ваша справа. – Вейнбаум відсунув його тростиною та попрямував до виходу. – Ой, ну ви йдете вже?
На сходовому майданчику Вейнбаум довго копирсався у кишені, виймаючи ключі, впускав і піднімав тростину, сиплючи чортами, штрикав ключем у замкову шпарину. Світло на майданчику було синявим, світло від економ-ламп, і Вейнбаум у ньому виглядав не дуже й добре. Костжевський теж якось поблякнув і вилиняв, лише Лідія набула остаточної схожості з мармуровою каріатидою і через те досягла завершеності та досконалості.
– Останнє питання. – Він рушив за Вейнбаумом, який йшов неочікувано жваво, немовби в його тростину був вбудований портативний антигравітатор. – Чому Валевська дала мені ляпаса?
– А вона дала ляпаса? – в свою чергу спитав Вейнбаум, демонструючи схвальну непоінформованість. – Коли встигла?
– На вернісажі. Вона спеціально прийшла на цей бісів вернісаж, щоб дати мені по пиці. Виключно для цього.
– Напевно, ви її образили. – Вейнбаум сперся тростиною на сходовому майданчику, щоб звести дух. – Вона дуже вразлива, наша Яніна.
– Я зовсім не хотів її ображати. Я надіслав їй квіти. Точнісінько як на портреті.
– А, це який у масонський ресторації? Букет її бабці? Думали, вона впізнає букет, а отже, вона і є Магдалена. Той самий букет, треба ж! З пасифлорою, вітексом і примулою вечірньою! Тоді чого ж ви дивуєтеся, що вона дала вам по пиці?
– Не розумію. Це ніби як мова квітів. У театрі було прийнято… Я спеціально запитував у Шпета.
– А, у бідолашного Шпета! У вас якийсь дивний дар знаходити дилетантів. Утім, що дивного, адже ви й самі дилетант. І що ж вам сказав бідолашний Шпет?
У простінку за плечем Вейнбаума прозирав схематично, але переконливо зображений чоловічий статевий орган. Гопники непереможні.
– Шпет сказав, що це зізнання в пристрасному коханні.
– Яке там кохання! Аптеку на Ринковій бачили? Де всілякі прибамбаси? Я там працював, ще до війни. Ну так, примула вечірня Oenothera biennis, вітекс священний Vitex agnus castus і пасифлора Passiflora incarnata. Міома, поліменорея і таке інше. Одне слово, жіночі хвороби.
– Що?
– Ну звісно. Не дивно, що наша Яніна так збісилася. Вона вирішила, що ви натякаєте на її, гм… функціональні порушення.
– Це був жарт Андрича. Злий. – Костжевський, який стояв декількома сходинками нижче, підвів до нього вузьке своє обличчя з близько посадженими очима. – Замовити Баволю портрет, Баволь бідував тоді, жодного клієнта, й обов’язково з цими квітами, й урочисто презентувати з якогось приводу. Я пам’ятаю, він висів якийсь час у них у вітальні, але потім прийшов брат Нахмансона, а він був обізнаний щодо медицини, і сказав, у чому там справа. Вона відтягла його на горище і більше не діставала. Андрич був майстром на такі жарти. Ходімо, Давиде, я втомився.
– Стривайте! – Він перегнувся через поруччя, квапливо кинувши у вузьке обличчя Костжевського: – Я ще хотів спитати.
– Ну? – байдуже відізвався Костжевський.
– Блаватська. Адже ви були знайомі з Блаватською! Вона справді була медіумом і таке інше?
– Який там медіум? Гладка пафосна дурепа. Самозванка. Стара істерична квочка, – із задоволенням вимовив Костжевський, смикнув щокою і рушив униз сходами.
Він йшов за ними, дивлячись у їхні спини, надійну – Лідії, військову – Костжевського, похилу – Вейнбаума. Спина інколи може сказати про людину більше за обличчя. Двері в парадній розчахнулися, зачинилися, розчахнулися, зачинилися, розчахнулися. Таксівка стояла біля самого ґанку, і голомоза голова Валека тьмяно полискувала під ліхтарем, немов більярдна куля. Чому Валек, звідки Валек, що, в місті немає інших таксівок?
– Ні-ні, – сказав він у відповідь на жест-запрошення Вейнбаума, який, крекчучи, сідав на переднє сидіння. – Я пішки.