Удалині процибав труськом білий кінь, цокіт копит, пом’якшений снігом, котився тихими вуличками…
Але тепер там щось зламалося щось зламалося там якийсь секрет що за секрет сам розберися спробуй ти вже не маленький деталь ти зайва та дурна, що й викинути не шкода…
Театр був як скринька у скриньці, китайці люблять такі штуки, кулі, безліч різьблених крихких куль, замкнених одна в одну. Самотня лампочка під піддашшям парадного під’їзду світилася затишним жовтим світлом, у конусі світла стухала й надималася снігова сітка. Він обминув будівлю, повільно, запхавши руки до кишень, усе глибше занурюючись у тихий теплий сніговий сон, коли раз у раз запускаєш одну й ту саму мелодію, але підкручуєш невидимий важілець так, щоб вона звучала все м’якіше, все ніжніше, все мінорніше…
Дзвоник біля службового ходу було вдавлено у гніздо, напевно, на нього занадто часто тиснули. Йому довелося сильно тиснути червоним холодним пальцем, і дзвоник теж був холодний і червоний… Смішно. Він стояв і слухав човгання кроків паркетом, потім тихий металевий звук засувів.
– Я можу пройти?
– Можеш. – Темний силует трохи похитувався на тлі освітленої каптерки. – Ноги витри.
Він витер ноги.
Зі старого електрочайника стирчить латаний дріт, газета на столі, вся у зморщених кільцях від мокрого підсклянника, ліжко, вкрите старою фланелевою ковдрою. Плюс швабра з мокрою ганчіркою, що розпласталася на підлозі, немов битий кажан. Ще тут був старий електричний обігрівач, із відкритою спіраллю, забраною у сітчастий короб. Їх взагалі за технікою безпеки можна?
– Он туди можеш сісти.
Він сів на продавлений стілець, попередньо присунувши його ближче до обігрівача, бо в нього змерзли ноги.
– Вертіго, – сказав він. – «Смерть Петронія». Загадкова історія, вірно?
Його співрозмовник невизначено гмикнув.
– У мене є одна версія. Можу викласти, якщо цікаво.
– Давай.
Спіраль електрообігрівача тихенько гула, у нього зачесалася шия.
– Дуже, як би це сказати, повчальна. Вертіго був бездарний. Він так прекрасно все влаштував, з цією оперою, з цим розміщенням фігурантів, із цим дійством, і сам же все зіпсував, бо написане ним лібрето погано вплинуло на тонкі вібрації. Усі адепти нового життя, як правило, бездарні, інакше навіщо їм жадати цього нового життя? А талант така штука, якщо його немає, ніякі гармонії не допоможуть. І він продовжував щось там пописувати і продавався то одним, то іншим, позаяк люди – це усього лише інструмент, яка різниця… Але, як усі тирани та графомани, він жадав любові та визнання, ось у чому біда. І дізнавшись, що хтось там всерйоз займається його творчістю, а вони всі люблять говорити про себе – моя творчість, він не витримує і відправляє рукопис поштою, і списується з цим бідолашним книжковим хробаком, і викликає його до себе, і відкриває йому свою зболену душу… Ну, а потім спохоплюється, звісно. Й вбиває бідолаху, щоб остаточно затерти сліди. Непогана версія, еге ж?
– Можливо.
– Тільки вона, звісно, цілковите фуфло. А хто насправді надіслав рукопис?
– Донька Корш. Сама Корш була вже вітхою бабусею з еротичною манією, їй здавалося, всі в неї закохані. Але архів зберегла. Й доньку виховала у шанобливості до таточка. Так що донька, вже сама старенька, передрукувала рукопис і тримала його під рукою на випадок, якщо хтось зацікавиться. І вони, як дві маніячки, стежили за всіма публікаціями, академічні журнали передплачували. Тож коли їм зустрілася стаття, де була згадка, вони дуже запалилися. Спитали адресу автора в редакції, і…
– А сам Вертіго?
– Помер у сімдесят першому. Йому було вже під вісімдесят тоді. А ти он який вимахав. А був тюхтієм. Товстим, незграбним. Усе губив.
– Але чому?
У немите, забране ґратами вікно м’яко, немов рій метеликів, бився сніг. Пожовтіла газета була розгорнута на сторінці анекдотів. And I’m turning To the horoscope And looking For the funnies.
– Чому? – Його співрозмовник, крекчучи, вмостився в обдертому кріслі з пласкими ручками та рахітичними ніжками. – Та просто так, ось чому. Час уже на вокзал їхати, я заскочив по дорозі до кав’ярні, чарку вихилив, ще оду, ну, наостанок, і раптом у голову як стукне. Що, знову все спочатку? Архіви ці запилюжені, бруд, гамір, метро-робота-дім, метро-робота-дім. Грошей ні хріна все одно немає, баба гризе, стерво, істеричка, я гадаю, такою й залишилася, ти от наче виправився, дивлюся, а був плаксивий, ніжний, трохи щось не по-твоєму, заходився в істериці… Боявся усього, пам’ятаю, вогнів на телевежі злякався, це треба ж! Ах, як же ж ви обидва мене дістали! Все мене дістало, Боже ж мій, але ж можна щезнути нишком, просто щезнути, і все… Напустити туману, натякнути, так невиразно, мовляв, я наблизився до страшної таємниці, а далі ви вже самі міркуйте, що зі мною сталося. Рано чи пізно знайдеться підхожий труп, трупи завжди знаходяться, паспорт я розірвав і в унітаз спустив, а потім Нінка допомогла на роботу влаштуватися, вона тут прибиральницею, і засвідчила, що я є її двоюрідний брат, який утік із гарячої точки. Так що у мене тепер нове прізвище, і ксива нова, ніхто не підкопається. А як ти здогадався?