– А, ви бачилися з Вертіго. Судячи з вашого похмурого вигляду.
У зіницях Вейнбаума поодинокий вогник свічки розпався на дві червонуваті крапки.
– Так, – сказав він і хотів узяти печивце, але випадково натиснув на нього занадто сильно, і воно розсипалося крихтами. Він поворушив купку крихт пальцем. – Класичний сюжет, так. Заїжджий лицар і король-каліка. Лицар має перемогти короля або зцілити його. Зцілити, звісно, краще, оскільки тоді, за каноном, лицар має уздріти Грааль. Тільки Грааля немає, в тому-то й біда. Немає й не було. Тут, до речі, здається, є ще один театр, у місті? Драматичний.
– Був. Але, можна вважати, прогорів. У переносному розумінні. Тримається тільки на місцевих графоманах. Графомани, бачте, марнославні, а деякі ще й багаті. Вони готові фінансувати свої опуси. Але, на жаль, багатих графоманів дедалі менше, ніж просто графоманів.
– А голодних акторів – багато.
– Та вже більше, ніж багатих графоманів.
– Навіщо все це? Авжеж. Вам нудно. Ви дуже довго живете, і вам нудно. І ви тримаєте цю ресторацію і ще дві ресторації. І, можливо, придбаєте ще парочку. Таких, щоб туристам сподобалося. Але туристам увесь час потрібно щось новеньке. Їм набридло слухати про чорну вдову і могилу вампіра. Про масонів і про сильфів. Навіть про опір набридло, та ще й гірше набридло, оскільки там забагато правди. І так, є ще Валек, а він колишній історик. У нього обов’язково є якісь ідеї. Щодо туризму. І щодо історії. Індивідуальний підхід. І кожний приїжджий їде назад зі своєю історією. І врешті-решт усі ці історії…
– Усе не так, як ви думаєте, – сказав Вейнбаум.
– Хіба? – у свою чергу спитав він. – Хіба не весело влаштовувати всі ці розіграші? Наймати акторів, дурити бідолашних приїжджих? Так, напевно, було весело мене лякати… рятувати, водити за носа. Збивати з пантелику. Підкидувати ідеї і тут же відкидати їх. Це він вам усе розповів, еге ж? Колись давно, зі смішком, за філіжанкою кави, за чарочкою настоянки. За третім, четвертим кухлем пива. Він багато п’є. Так йому легше.
– О!
Смаглява й чорнява подавальниця поставила перед Вейнбаумом просякнуту млостю ромову бабу, і Вейнбаум енергійно тицьнув у неї ложечкою.
– Тепер ви демонізуєте мене! Вам просто конче необхідно когось демонізувати!
– Ні-ні! Я знаю, ви не заради власної вигоди. Просто історія – це кров і бруд. Це ганьба та зрада. А місту потрібен міф. Повнокровний справжній міф. Свої генії. Свої мученики. Баволь чудово піде. Кухлі з Баволем. Принти з Баволем. Невеличка крамничка при музеї. І ще парочка – одна на Площі Ринок, інша на Ратушній. А ще трошки, й можна буде розкрутити Ковача. Фестиваль його імені, конкурси його імені, все таке.
– Але ви ж повірили? – весело сказав Вейнбаум. – Зізнайтеся! Вам же самому хотілося, щоб було що-небудь такенне. Всім хочеться. Такою є людська натура. Відшукати посеред крові та бруду, посеред безнадійності потаємні двері та вислизнути через них, і там, за дверима, побачити світло, й буколічний пейзаж із горами та морем, і янгола з оливковою галузкою. І там, за цими дверима, ніхто не помирає, і не розлучається, і диво лоскоче тебе ніжною пір’їнкою.
– Повірив? – напевно, все ж таки краще було б пересидіти до потяга у вокзальному буфеті. – Можливо. На якусь мить. Костжевський… він перегравав. Ви підібрали гарний типаж, але це не Костжевський. Той Костжевський давно вже мертвий.
– Не згоден, – сказав Вейнбаум. – Завжди має бути Костжевський. Якщо є місто, має бути Костжевський. І Валевська. І Ковач. А як же інакше.
– Кабалістика, – сказав він втомлено. – Знову кабалістика. До речі, а куди насправді подівся Шпет?
– Ах, Шпет? Його терміново попросили прочитати лекції в одному заміському клубі. За дуже непогані гроші. За ним приїхав чудовий новенький автомобіль і увіз його. Ще кілька днів, і він повернеться, і, знаєте, він абсолютно нічого не помітить. Але, звісно, йому доведеться вибачатися перед Воробкевичем. Втім, вони помиряться. Таке вже бувало.
– Музей воскових фігур теж належить вам?
– Та ні. Мареку.
Вогник свічки в каганці метнувся, присів, підстрибнув, риси обличчя Вейнбаума на мить спотворилися, маска, крізь яку проступає інша, нелюдська істота. Може бути й інша історія, подумав він, історія про прадавніх істот, які непомітно, поволі обплутали місто медовими нитками своїх дивних інтриг, своїх незрозумілих сторонньому оку ігор, своїх звичок, своєї сталості, але такі історії, здається, вже виходять з моди, та й взагалі це, здається, теж уже було. Ні, Вейнбаум – теж знаряддя. Це місто творить свій міф, за своєю примхою викликаючи з небуття тіні та керуючи ними.