– Я радий, що Шпет живий, – сказав він. – Він мені по-своєму навіть сподобався.
– А ось це ви даремно! – вигукнув Вейнбаум життєрадісно. – У Шпеті нема абсолютно, абсолютно нічого такого, що могло б вам сподобатися! Ви просто погано знаєте Шпета. Я його знаю добре і запевняю вас… Я бачу, моє обличчя вам більше нестерпно! Ви соваєтеся на стільці й думаєте, як би тактовно вшитися.
– Ні, – сказав він. – Просто я не спав цієї ночі й погано спав попередньої. А у потязі затишна полиця та чиста білизна. І ніякої китайки.
– Хочете, Валек вас відвезе?
– Хай Господь милує! – чесно сказав він. – І, звісно, Лідії привіт. Вона ваша родичка?
– В мене немає родичів, – спокійно сказав Вейнбаум. – Вірніше, є, але вони лежать там, звідки вже не встають. Привіт я передам, авжеж.
Він озирнувся, виходячи. Вейнбаум продовжував сидіти, умостивши тростину між колін і поклавши гостре підборіддя на руків’я, так, що вовча срібна голова, здавалося, виростала у Вейнбаума з шиї.
Пані Агати не було, зате на перехресті стояв солідний пан із собачкою. Пан був у котелку і двобортному пальті. Собачка був теж маленький, але мохнатий, з вусами і шкіперською борідкою. На сумненькому писочку осідала мряка.
Голуб біля лави мляво дзьобав залишки гамбургера. Бронзова дівчина біля фонтана поворухнулась і переступила з ноги на ногу. Зграйка туристів розступилася, обтікаючи його, обігнав, погойдуючись, велетень на цибах. Йому захотілося підставити велетню ніжку, щоб той захитався і повалився, й розсипався на кілька складових, і лежав би ось так, немов зламана гігантська лялька. А він тоді буде Джек, переможець велетнів. Він ледве втримався.
Дівчина, повита хмелем, запропонувала йому пива в пластиковому стаканчику, і він випив його, а потім ще один стаканчик, хоча горло тут же почало дерти.
Жебрак на розі прилагоджував до грамофона величезну трубу, повертаючи її розверсту пащу у бік тих, хто гуляв. Зараз було видно, що пальто в жебрака колись було зеленим. І що застібка на жіночий бік. Він підійшов ближче.
Жебрак ворушив опухлим млявим обличчям.
Він дістав із кишені дріб’язок і з дзенькотом зсипав його у розкритий ящик з-під патефона. Жебрак підвів голову.
– Хто співає? – спитав він і присів поряд. – Кармен, я маю на увазі.
– Стара Валевська, – сказав жебрак.
Він витяг із кишені пачку і простягнув жебракові цигарку. Якийсь час вони мовчки палили, сидячи навпочіпки. Він подумав, що після безсонної ночі, в куртці із зашитою проріхою і несвіжій сорочці він і сам на стороннє око виглядає точнісінько таким жебраком, хіба що не остаточно зубожілим.
– Ковач знаєте, де помилився? – сказав він, щиглем збиваючи попіл із цигарки. – Порахував дев’ять планет, а Плутон, виявляється, не планета, так, планетоїд. А планетоїди не слід брати до уваги.
– Плутон реабілітували. – Жебрак дивився перед собою і випускав хмаринки диму, як паровозик. – Знову став планетою. Ніяк не можуть визначитися. Так що дев’ять планет. Усе вірно. Але я не знаю, чи треба враховувати пояс астероїдів. Там узагалі засада з цими сферами. Як рахувати? Геоцентрична система? Геліоцентрична? Але сонце – це просто жовтий карлик на краю галактики. Тоді що? У всесвіту немає центра.
– Так, – сказав він, – це пастка, Ладиславе, пастка богів. Вони люблять такі пастки. Такі жарти.
– Ти мене з кимось плутаєш, чуваче, – сказав жебрак. – Ніякий я не Ладислав.
– Перепрошую, – сказав він. – Помилився. До речі, не ви мені телефонували до хостелу? Порозмовляти про музику?
– Звідки? – мляво спитав жебрак. – З цього грамофона?
– І вірно. Ось, цигарки візьміть. І гроші, я б і більше дав, але більше нема. Я тільки на зворотний квиток залишив, ну й поїсти в дорогу.
Він підвівся і пішов далі, розминаючи затерплі ноги. І як цей жебрак не втомлюється весь час сидіти навпочіпки? Він йшов, запхавши руки в кишені, огинаючи перехожих, суціль приїжджих, бо був будній день, а у будній день відрізнити приїжджого від місцевого дуже, дуже просто. Він йшов і думав, як це добре, що в нього майже немає речей. Легко йти. Взагалі легко.
Навіть коли померли всі паротяги, запах залишився. Циндри, паленого вугілля, диму. Сухий, жорсткий, зміїний запах.
У привокзальному буфеті він купив пиріжок із м’ясом, із тих, що наполегливо не рекомендував Вейнбаум. Пиріжок виявився неочікувано смачним. Ще він узяв сто грамів, бо спирт вбиває мікробів. У приміщенні вокзалу було повно-повнісінько циган, із мішками, із дітьми, які босоніж чалапали холодною підлогою. Циганка у кількох спідницях, з-під яких виглядали тренувальні штани, розташувавшись на просілому мішку, годувала груддю дитину. Ще був старий із козою, і жінка з кошиком, накритим пуховою хусткою. У кошику щось ворушилося, він не зрозумів, що. Циганам плювати на гарно обставлені виходи. Їм взагалі плювати на чужинців. Тому її ніхто й не помітив. Хоча виглядала вона навіть дуже мило в цій своїй чорній короткій хутрянці, на дуже високих підборах, що додавали до її маленького зросту ще декілька щедрих сантиметрів. Довкола була штовханина, циганські діти кричали, коза мекала, і він, щоб зручніше було розмовляти, взяв її маленьку холодну руку і відвів за кіоск із товарами першої необхідності, й вони стали там, поряд із зубними щітками і кульковими дезодорантами, що було, чесно кажучи, не так романтично, як їй, напевно, хотілося б.