– Не сумніваюся, – сказав він. – Але сьогодні мені абсолютно точно не захочеться пива.
– Це Штернберг. Он те полотно. Велике, із плотогонами. Емігрував у сімдесят четвертому, зараз у МОМі висить. Бачите, який мазок? Буйний, щільний.
– Пастозний.
– Так-так, абсолютно вірно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поїхав, тільки до Ізраїлю. А он той, далі – Цвинтар. Он ті кольорові плями. Психоделіка. Графіка? Це Кузнєцов. Помер у психушці в сімдесят шостому. І перед смертю все малював, малював… йому підсовують папір, а він малює. Дарував лікарям, санітаркам. Верховцев, зав. відділенням, непогану колекцію зібрав.
Банькаті чорні очі, скісне підборіддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драгліли обвислі щоки.
Потайний масон?
– Ах, цей? Широков. Приїхав на літо з Пітера, на пленері попрацювати. І залишився. Говорив, у Пітері не те, зовсім не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Він перший у нас використав ефект риб’ячого ока. Риб’яче око – це…
– Я знаю.
– Авжеж, авжеж. І відразу – наслідувачі, учні. Школа. Мені пощастило – я розгледів його рано.
Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хіба що замість театральних афіш плакати виставок, з яких витріщаються чорно-білі бородаті обличчя художників. На видноті грамота почесного громадянина міста. Воробкевич був у пошарпаній рудій вельветовій куртці з чорним сукняним коміром, трохи завеликій і подекуди заляпаній старою олійною фарбою. Напевно до куртки додавалася відповідна історія. Він не став запитувати.
– У шістдесяті все вирувало. І навіть у сімдесяті. У всіх застій, а в нас, можна сказати, розквіт. Острів свободи. Але вас, як я розумію, не цікавлять сімдесяті? Ні? Шістдесяті?
Воробкевич, схиливши голову набік, із надією зазирнув йому в очі.
– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нічого не каже?
– Баволь, – сказав Воробкевич і замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…
Він терпляче чекав.
– Баволь! Ну звісно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже геній. Невизнаний.
Статус Баволя зростав із кожним наступним словом.
– На нього можна подивитися?
– Так, – сказав Воробкевич після деякої запинки. – Так, авжеж.
Скоріше за все, найкозирніші висіли в першій залі. Баволя тут точно не було.
– Він у запаснику, – сказав Воробкевич нарешті.
Ну звісно, адже має бути запасник…
– Я не всіх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потім обережно сказав: – Картони?
Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього є, але не дуже пам’ятав, які в Баволя роботи.
– Ви впевнені? Вас більше нічого не цікавить тут? Тільки Баволь?
– Тільки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плідного алкоголіка Кузнєцова. Перебіжчика Широкова. Цвинтара він би прикупив, якби були в нього гроші. Величезна квартира, і самісінький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таємне товариство самотніх старих, які трусяться над уламками Атлантиди.
Перед останніми дверима Воробкевич зупинився. Боїться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а він, Воробкевич, і не знає? Або що впустив до будинку грабіжника? Просто – шахрая? Вічні острахи колекціонера. Шпету в цьому сенсі простіше, колекція Шпета становить цінність тільки для нього самого.
– Так ви кажете, вас Шпет направив?
– Хіба він не телефонував вам?
– Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звісно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаєте. Андеграундом. Я так сподівався, що рано чи пізно… А зараз усім соцреалізм подавай. Усі ці трактористи на стерні. Монтажниці… Цей усереднений мазок. Хто б міг подумати?
– Великий стиль завжди користується попитом, коли він закінчується. Рано чи пізно він набридне, і згадають про андеграунд. Треба просто мати терпіння.
Воробкевич відімкнув двері, понишпорив по стіні в пошуках вимикача. Що тут раніше було? Кухня? Ванна кімната? Від прокладених зверху труб залишилися зафарбовані оцупки. Сліпі стіни без вікон, і – полотна та картони, полотна та картони, і всі – обличчям до стіни, обличчям до стіни, як покарані діти.
– Баволь, – замислено бурмотів Воробкевич, озираючи кімнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене він стояв, Баволь. Тут? Так, здається, тут.