Без ліку ширяли зелені кульки, дерева увилися гірляндами зелених лампочок, блідих, наче анемічні привиди. Знову святий Патрік? На розі боровся з волинкою гудець, із-під кілта стирчали волохаті ноги в білих гольфах, сизі напухлі коліна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландці, суворі горяни, а самі в Криму замерзли.
Дівчина, увита хмелем і теж, судячи з глибокого викоту, морозостійка, пропонувала перехожим пиво; пластикові стаканчики тремтіли на дерев’яній таці. Спіймавши його погляд, вона посміхнулася і підійшла ближче. Зелена гірлянда обвивала білу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот.
– Дякую. – Він теж зазирнув їй у викот, гусячої шкіри не було. – Я не хочу пива.
– Це безкоштовно. Акція.
– Я й безкоштовно не хочу.
Вона знизала повними плечима і відійшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирішила, що він псих.
Вдень Юзеф заощаджував на освітленні, білі обруси плавали в сутінках, як крижини в північному морі. Замість живої музики крутилося щось механічно-наполегливе, але офіціант виник за плечем одразу і безшелесно, хоча, здається, не той, що вчора ввечері.
– Як завжди?
– Так, тільки риби не треба. Ні в якому вигляді. І музику вимкніть, якщо можна.
– Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офіціант і прибрав меню.
– Хто ж її любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмічного шуму, яким у ресторанах присмачують їжу. – Скажіть, учора… дуже літній і дуже говіркий… він завжди тут обідає?
– Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора. Приходить рівно о сьомій. І сідає он за той столик. Це його столик.
За спиною офіціанта старий годинник із маятником, різьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту.
– А зараз де його можна знайти, не знаєте?
– У «Синій пляшці».
– Це що, паб?
– Кнайпа. Паби – це для приїжджих. Схибнулися всі на цих пабах.
– А далеко?
– Тут усе близько. Ліворуч, за ріг, у перше підворіття. Там вивіска є, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або ні, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаєте, один лікар давним-давно… по жіночих справах. І ось від нього пішла дружина. Втекла з його асистентом. І він тоді… зненавидів жінок, усе таке. І вирішив, що позводить увесь жіночий рід. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І він нищечком труїв своїх пацієнток. Склав такі ліки, щоб вони діяли не одразу, щоб ніхто не міг запідозрити. Вони помирали, але в далечині від нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жінка…
– Далі зрозуміло. Він її встиг отруїти, але закохався. А зробити нічого було вже не можна, і тоді він сам отруївся цими ліками. Зізнався їй, вона його пробачила, і вони провели декілька щасливих тижнів, а потім померли одне в одного в обіймах.
– Ви знали!
– Ні, просто міські легенди всі склепані за однією й тією ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокості. Трохи моралі. Й головне – щоб сумний кінець. Легенда, власне, танцює від фіналу.
– Кому потрібні легенди зі щасливим кінцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що їм потрібно.
На вулиці народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Він йшов, оминаючи зустрічних, сочевична юшка приємно плюскотілася в шлунку. Гаряче, гостре, трішечки кисле – саме те в таку гидку погоду.
Дівчата, повиті плющем, стояли вже на кожному розі, порожні пластикові стаканчики гіркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серіалі, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливі скарги волинок губилися в галасі та сміху. Спритно маневруючи в натовпі, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним іще один, начебто інша порода істот, співіснуючих із людьми, цілком, зрештою, мирно. Поки що мирно.
Підворіття з’їло всі звуки й випило всі вогні. Вогкі склепіння, і далі, вже в колодязі двору, іржаві пожежні драбини, темні стіни, крихітний бузковий квадратик неба над головою. Під обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт старої вивіски. Напевно, залишили навмисно. Така фішка.
Крапля з карниза впала йому на повіко. Він зморгнув.
І побачив павутинку променів, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Під прокопченими балками низької стелі на столиках спливали воском свічки. Два столики були порожні, за третім два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою.