Выбрать главу

– Хочете подивитися на Ковача? – Вона знову попливла, цього разу до вітрини. Босі ступні залишали на паркеті вузькі сліди, що танули, начебто вона бігла по льоду.

Під склом із коричневих твердих світлин посміхалися незнайомі чоловіки в сюртуках і жінки в блузках із рукавами-буф. Із чорно-білих – чоловіки в сюртуках і жінки в жакетках і маленьких капелюшках. Чоловіча мода змінюється повільніше. Тепер бувають такі обличчя? Такі маленькі злі жіночі губи? Такі опуклі високі лоби?

– Шпет ходив, випрошував. Був згоден на копії, на знімки знімків. Але я відмовила. Нехай усе буде тут. Якщо є в усіх – який же це музей?

Наймолодший, найвищий, найширокоплечіший, комір білої сорочки-апаш відкриває міцну шию, пасмо волосся падає на високе чоло, стоїть трохи осторонь. Темно-русявий? Брюнет? На світлинах волосся зазвичай темніше, ніж насправді. Відкрита посмішка, світосяйна чарівність юності.

– А це? Ваша… прабабуся, так?

Молода жінка в жакетці, на плечах лисяча горжетка, звіряча мода. Чіткі дугоподібні брови, хвилясте коротке волосся. Маленький рот на світлині був чорним, наче вона їла вугілля. Поряд худорлявий чоловік у круглих окулярах, навіть на поганій світлині видно, що обличчя в нього добре, трохи розгублене, як буває у дуже короткозорих людей.

– З чоловіком? Нахмансон? Інженер-путієць?

– Ви добре підготувалися, – сказала вона. – А з Ковачем вони познайомилися, коли ставили якусь аматорську виставу. Кажете, це була «Смерть Петронія»? Я не пам’ятаю.

– Ніхто не пам’ятає. Він справді був геніальним?

– О так! – Вона знизала плечима. – Принаймні так кажуть. Адже нічого не збереглося. Ані нотних записів, нічого.

– А що з ним сталося? Мені казали, він загинув.

– У тридцять дев’ятому. Він пристав до повстанців і загинув зі зброєю у руках, захищаючи незалежність своєї країни, – сказала вона офіційним голосом. Напевно, копіювала екскурсовода, який вдень водить тут екскурсії.

– А… Нахмансон?

– Тоді ж. Прийшли Совєти, і його розстріляли. За саботаж.

Вона говорила сухо, наче підкреслюючи: ти просто чужинець, сповнений цікавості, а ми не любимо чужинців. Смерть приносять саме чужинці.

– Саботажу насправді, звісно, не було?

Вона помовчала. Гарячково, переривчасто зітхнула.

– Хочете знати, як усе було насправді? Насправді це довга історія.

Відскочила від вітрини до обтягнутої оксамитом козетки з левовими лапами-ніжками й табличкою «Сидіти забороняється». Сіла, закинувши ногу на ногу. Опуклі, акуратні нігті. Як мушлі. Й фарбовані перламутром. Усе в ній було якесь водяне, наче вона грала в русалку, яка через підводну нудьгу грає в земну панянку. Охопила коліно руками. Бліді маленькі руки.

– Я люблю довгі історії, – сказав він і, присунувши тонетівський фотель, сів навпроти. Там теж була табличка «Сидіти забороняється», але він її проігнорував.

Знову зітхнула. В ямці біля початку шиї пульсували тіні.

– Я теж. Але мало хто хоче слухати. Напевно, тому, що всім і без того все відомо. Про постріл у театрі. Це є навіть у путівнику. Цю історію в нас дуже цінують. Ми нею пишаємося. Вона, можна сказати, окраса міста.

Ретельно дозована порція отрути.

Він миролюбно сказав:

– Є такий різновид культурного канібалізму. Нещастя, особливо мальовничі, стають загальним надбанням. Тим більше, це й справді вже історія.

– Так. Але ця історія й справді сумна. Вона про вродливу, удачливу, талановиту та щасливу жінку, яка кохала свого чоловіка. І ось одна влада заступила іншу. І прийшли нові, чужі, страшні люди. І ці чужі люди зруйнували та доламали те, що не встигли зруйнувати та доламати попередні чужі люди. Коли якась влада тримається довго, можна знайти якісь шпарини, нори, де можна сховатися і навіть спробувати бути щасливим. Але в нас жодна влада не трималася довго. Розумієте?

– Так. Можна спробувати. Бути щасливим. Багато хто намагався.

– Спочатку вони розстріляли своїх же. Тих, хто тікав сюди у двадцяті. Просто про всяк випадок. Потім узялися за місцеву інтелігенцію. Специ, так вони говорили. Адже специ теж могли стати поплічниками ворога, чи не так? Але специ все ж таки були корисними, і їх вилучали вибірково. І хтось доніс на Нахмансона. Залізниця – стратегічний об’єкт. І його взяли. І Магдалена, аби врятувати його, віддалася одному значному чину НКВС…