Цікаво, цей тенор живий іще? Самиця богомола відгризає партнеру голову під час спарювання.
І як вона не боїться тут жити – сама? Молода, вродлива. Чи про жінок Валевських йде лиха слава?
Вона поставила порожню філіжанку на підлогу, мимо таці, й подивилася на нього знизу вгору. Він подумав, що це натяк. Філіжанка розпливчасто відбивалася у глибині паркету, немов айсберг, що пливе темним морем. Крихітний такий айсберг.
– Мені, мабуть, час іти. Тільки… ще одне питання. Там, на світлині… Хто там ще є, не знаєте?
Валевська в ролі Аїди. Валевська в ролі Кармен. Валевська з оберемком квітів після прем’єри. Валевська в хутрянці. Групова світлина, яку Валевська вшанувала своєю присутністю, була одна-єдина, та, з Ковачем. Він насилу відвів погляд від юного сяючого обличчя. Під карткою на зеленому сукні жовтів папірець із підписом.
«Двадцять другий рік. Біля театрального під’їзду. Зліва направо – Л. Ковач, композитор, А. Нахмансон, М. Валевська-Нахмансон, невстановлені особи».
– Точно невстановлені?
Вона покусала губу.
– Он той, бачите, із військовою поставою? Це Костжевський. Коли готували цю експозицію, його, ну, не рекомендувалося згадувати. Але це точно Костжевський. Я все ніяк… ніяк не дійдуть руки поміняти табличку.
– А це хто?
– Не знаю.
– Не Ніна Корш?
Інших жінок на світлині не було. Тріумфуюча, яскрава Валевська в оточенні вродливих, сильних чоловіків, і зовсім скраєчку хтось, у недоладному капелюшку дзвоном, відвернувши затінене обличчя.
– Не знаю, – повторила вона.
Напевно, Ніну Корш і справді важко було запам’ятати.
– Скажіть, а такий псевдонім – Вертіго – вам нічого не каже?
– Вертіго? – Брови знов зійшлися, утворивши вертикальну зморщечку. – Ні. Ні.
Вона переминалася з ноги на ногу, сліди її вузьких ступнів не встигали танути на паркеті. На когось чекає? На незнайомця у чорному плащу до брів, при шпазі та капелюсі з пір’ям. Можливо, навіть у півмасці.
– Дякую, – сказав він. – А тепер мені, мабуть, точно вже час…
– Так, – сказала вона байдуже, – втім… заждіть, я вам дещо покажу. Ось…
А очі в неї, виявляється, не чорні – сірі, просто зіниці розширені так, що від райдужки залишилося одне лише тоненьке кільце… Це було по-своєму гарно і навертало на думку, скажімо, про кільцеподібне затемнення сонця.
– Що? – спитав він тихо.
– Місяць, – так само тихо відповіла вона, і її дихання торкнулося шиї. – Дивіться, який місяць! Ось…
Долоня в неї була волога й холодна, і віконна шибка теж була волога та холодна. Там, за вікном, стояла ніч, така непроглядна, немов поки вони тут сиділи, ззовні хтось зафарбував шибку чорною фарбою.
– Я… не бачу ніякого місяця, – сказав він якомога більш рівним тоном.
– Ах, ну це… неважливо.
Маленькі тверді груди, які уперлися йому в спину, теж були холодними – це він відчув навіть крізь сорочку. Він подумав, що ліфчика, чорного та мереживного, який валявся там, нагорі, було точно залишено навмисно – оскільки ліфчик був їй зовсім, ну зовсім не потрібний.
Він обернувся.
І коли вона встигла роздягтися? Соски в неї були темні, а груди гострі, трикутні, наче у жінок на єгипетських фресках. Руки холодні, так, холодні та вологі, як рибки, і пірнали ці рибки прудко і досить глибоко. І при цьому лоскотно.
– Ніч темна, – мурмотіла вона, розстібаючи йому пасок джинсів, – і ховає чудовиськ. Фебея їх освітлює самотнім оком. Ранок усе розвіє. Поки ж у мороці ночі стаєш ти самим собою, обростаєш шерстю, для беззахисних жах і острах.
– Хто це говорить? – спитав він несподівано для себе.
– Він… – сказала вона пошепки. – Він, хто помирає і воскресає, то бинтує рани, то відкриває…
– Хто? – Він теж перейшов на шепіт.
– Петроній. – Вона повільно кивнула, не відводячи очей від його обличчя. – Знаєте, він різав собі вени? Різав, а потім перев’язував. І знову відкривав. Щоб не відразу, щоб насолодитися плином прощальної миті… Бо не буває нічого солодшого за згасальне світло.
Вона на мить відірвалася від нього і піднесла до його очей блідий тонкий зап’ясток, посмугований білими рубцями.
– Я теж, – пошепки сказала вона, її дихання торкнулося його губ, – я теж…
Божевільна. Або наркоманка. Або і те, й інше.
– Петроній, так. – Іншою рукою вона уп’ялася йому в сідниці, розчепірені пальці, наче пазури, на подив сильні. – А той, той, – продовжувала шепотіти тим часом, – той, який, тільки б він не… я боюся його, боюся!
– Хто? – Він спробував зазирнути їй в очі, але вони були закриті, зіниці ходили під перламутровими повіками. Вії були короткими, чорними і дуже густими, немов смужка хутра. Норка чи соболь.