– Цей, – сказала вона пошепки, не відкриваючи очей. – Цей, він страшний, страшний. Ах, візьми ж мене скоріше!
Точно, постановка. До того ж безглузда.
Він розгублено поглянув на відсунуті музейні стовпчики біля порога, на провислу, мляву оксамитову перемичку, тоді як непідвладне йому чоловіче відгукнулося на заклик, і ось він уже несе трепетливе сріблясте тіло на цю саму козетку чи, як там її, отоманку, як вона розводить ноги й упирається розставленими долонями в потертий оксамит, як вона, ця геть чужа йому жінка, закинувши голову так, що потилиця торкається оксамитової спинки і йому видна тільки плавна біла дуга шиї, як вона, ця геть чужа жінка, мурмоче спочатку щось на кшталт «ні-ні-ні», потім – «ні, не так, ось так, так, так!», а потім, здригаючись, вигукує: «О, Ладиславе!».
Він випростався.
Вона так і сиділа, розсунувши ноги і закинувши голову, потім звела коліна й уперлася обома руками – долонями – йому в груди, наче відштовхуючи безпорадним і патетичним жестом.
– Ідіть! – Вона, як і до того, дивилася у стелю, він бачив тільки білки закочених очей, вона штовхала його в груди немов сліпа.
– Та прошу пані! – сказав він роздратовано.
Все це, думав він, квапливо застібаючись і напинаючи куртку у вітальні, поряд із кошиком порожніх шльопанців, схожих на мертвих звірків, усе це погана, паскудна вистава, розіграна з невідомою йому метою. Який Ладислав? Чому Ладислав?
– Прощавайте! – сказав він мовчазній вітальні. Ніхто не відповів.
Двері за ним зачинилися, вогке повітря шибнуло в обличчя. Він похитав головою, струшуючи морок. Що це було? Вона, звісно, божевільна, але ж він сам, він же…
Нелюдська істота, інопланетянка, підробка – комахоподібна почвара, яка випускає особливі феромони, що зводять з розуму людських самців? Прекрасна, корисна якість для самиці чужого виду.
Старе дерево рипіло голим галуззям. Лампочка під піддашшям ґанку згасла, вікна – теж, усі разом; він уявив, як вона, притулившись до шибки, дивиться з темряви на нього, який поспішає мокрим гравієм до хвіртки… Світло вимикають, щоб роздивитися що-небудь ззовні, навіщо ж іще?
Хвіртка, яку він штовхнув долонею, була холодною та вологою, як її пальці.
По боках порожньої алеї чорні дерева нервово потирали руки, чорне сліпе небо висіло над головою, небом пробігали запалені, підсвічені міськими вогнями рвані низькі хмарини. Місяця не було.
Ліхтар над головою зненацька замерехтів і згас, і, як за командою, згас другий – на дальньому кінці вулиці, немов би там, в собняку, був заразом і пульт керування вуличним освітленням. Це нічого, сказав він собі, звідси до центра на таксівці хвилин десять, і будуть освітлені вулиці й юрба народу. Жерти хочеться, аж несила, секс з’їдає багато калорій, виходить, до «Криниці» або до Юзефа. Але ж він ніколи не був у «Криниці» ввечері, може, ввечері вона взагалі розчиняється у повітрі? Де там у нас візитівка цього знавця архітектури, зараз ми його викличемо, а, ось, здається, до гаманця я її поклав, коли розраховувався… А гаманець де? Ага, ось.
І завмер, так і не витягнувши руку з кишені.
Хтось стояв у провулку, темний, масивний, хоча й невисокий, і знадобилася пара секунд, щоб усвідомити, що невисоким цей хтось здається тому, що стоїть рачки. Горбаста лінія спини трохи здіймалася й опускалася, неначе б цей то припадав на всі чотири кінцівки, то випростовувався знов…
Нехай йому. Просто величезний собака. Кавказець. Чи алабай… ні, все ж таки кавказець. Якийсь мудак випускає свого собаку вночі погуляти, от і все. Собак він не боявся, хоча, звісно, і серед них бувають психи, собаки з цього погляду нічим не кращі від людей.
Йому здалося чи той і справді встав на задні лапи?
Це розіграш, такого звіру не буває, просто продовження вистави, перша дія – у декораціях особняка, друга – на пленері… Готика. Самотнє освітлене вікно, яке раптом згасло, чорні кощаві дерева, дивна жінка. Антураж підібрано, ролі розподілено, мізансцени вибудовано. Вони стиха спостерігають за ним, думають, він побіжить… Ну, так хрін їм.
Він витягнув нарешті з кишені телефон і увімкнув підсвічування. Побачив свою власну долоню, що почервоніла від холоду, побачив увесь у дрібній мряці завиток на чавунній огорожі особняка, але за контрастом усе інше занурилося у суцільну, монолітну пітьму. І постать у кінці провулка – теж. Він квапливо вимкнув підсвічування, але крім фосфоричних коліс, що оберталися у вогкому повітрі, нічого не побачив.